Події

18.08.2019 р. Б – у переддень великого празника – Преображення Господа нашого Ісуса Христа в монастирі Святого Йосифа Обручника в м. Івано-Франківську 4 Сестер Чину Святого Василія Великого сказали Господеві своє вічне «Так» читати далі 

 

1 серпня, у день празника Преподобної Матері Макрини двоє наших Сестер-постулянток облеклись в монаший одяг та прийняли нові імена  читати далі 

 

20 червня  у стінах Папського Східного Інституту в Римі на факультеті східного канонічного права с. Магдалина Витвицька захистила свою докторську дисертацію читати 

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі

 

Покликання – це дар

Історія покликання с.Іринеї Філіпович, ЧСВВ

Слава Ісусу Христу!

  Мир, любов та радість нехай наповнять Ваше любляче материнське серце!

  Мамо! Матусенько моя, наймиліша та найдорожча! Напевне, я Вас страшенно здивую цим листом, адже ніколи Вам не писала. Пишу, щоб потішити Вас  і підбадьорити. Моя люба, Ви все зрозумієте вкінці…

  Тяжко пояснити, що переживаю в цей момент, та вставляю свою руку в Ісусову руку і будемо разом помаленьку писати.

  Мамочко! Дякую Богу, що саме Ви  є моєю мамою! Дякую, що подарували мені життя! Дякую, що полюбили мене з того моменту, як дізналися про моє існування у Вашому лоні! Дякую, що так сильно боролись за моє життя! Дякую, що вірили… незважаючи на безвихідь лікарів і не маючи підтримки «когось» збоку. Часто, коли говорю про віру, чи чудо Боже, то приводжу Вас у приклад. Я є плодом Вашої віри, живим свідченням. І впевнена в тому, що Бог, який вчинив таке чудо, вдихнувши у мої легені нове життя, вже тоді мав план мого спасіння, бо  чуда продовжуються у моєму житті по сьогоднішній день…

  Рідненька, мила, простіть мені за все: впертість, скритість, а найбільше, що так мало вдячності та любові принесла Вам.

  Матусенько, простіть за поведінку, простіть, що так часто заставляла Вас сумувати…

  Простіть, коли не розуміла, не вислуховувала до кінця, не поважала або не брала до уваги Вашої думки. Легковажила… не розуміючи…

  Кохана моя, простіть, що не оправдала Ваших сподівань! Повірте, не  хотіла принести Вам біль… але такою була Божа воля щодо мене!

  Як мені це все Вам пояснити?

  Ще з самого дитинства відчувала, що щось Бог готує для мене, та не знала, що саме.

  Пригадую один випадок зі школи: на уроці психології, ще  в молодших класах, ми всі сиділи в колі і називали свої  майбутні професії, про які мріяли. Я слухала, та було дуже нудно, бо часто повторювалось одне і теж: шофер, вчителька… Аж тут одна моя однокласниця каже: «А я буду монахинею!». Я не розуміла, що це за професія, але від цього слова у мене защеміло серце. І коли  черга дійшла до мене, я повторила те саме, чомусь всі дуже здивувались, а  я була щаслива.

  Самі знаєте, що життя моє проходило дуже звично, як і всіх. Та дивним було для Вас, що пишу вірші. Матінко, щось діялось зі мною, серце прагнуло чогось набагато більшого, ніж пропонував мені світ. Не могла нікому цього пояснити, та й  зрештою не знала як, тому й писала. Хіба могла придумати, що Бог вже тоді почав діяти у моєму житті і з того моменту кликав мене до ближчого і глибшого стосунку.

  Матінко, я цього зрозуміти не могла, бо ходила до Церкви тільки з принципу, що всі віруючі так роблять, а я зачисляла себе до них. Але я не була справжнім членом Церкви, не приймала Святих Таїнств, а в результаті Божа ласка не могла мене так просто діткнути, бо Бог, який дав мені свобідну волю, ні до чого не змушує, а тільки пропонує. Тому, процес мого навернення і покликання тільки – но почався…

  Як вже згадувала вище, я не розуміла, що зі мною діється, та й Ви не розуміли. І як  справжня мама, яка бажає тільки щастя своїй доні почали молитися за мою добру долю.

  Мамо, мамо! Скажу по – секрету, що і я, вже будучи в монастирі, пробувала Вас наслідувати у такій же молитві, але так ніколи і не дійшла до ста «ОТЧЕНАШів»! Подивляю Ваш ентузіазм, Вашу терпеливість! Дорогенька моя, хіба Бог міг не вислухати таке щире благання мами за свою дитину? Думав Бог, думав… і зрозумів, що «найкращий між людськими синами» ( про це йдеться у Святому Письмі) є Його Син!!!

  Мамочко! Дякую, що обрали мені НАЙКРАЩОГО!!! Він з дня в день робить Вашу доньку щасливішою! Любить її безмежно! А Ваша доня не заслужила абсолютно такого, але Він нічого не питає, за блуди не картає, а все ближче до серця пригортає. Не знаю, чи хоч слово розумієте з моєї поезії, але… хто може збагнути серце, яке горить любов’ю?

  Та  повернемось до моєї історії. В компанії моїх друзів я була життєрадісною особою, було весело, а я  була центром цієї компанії. Але, матусю, так було під час забав, але коли я  поверталась додому, то серце моє було найсмутніше у світі, було враження, ніби я Когось зраджую своїми походеньками. Ісусові це не подобалось!

  А потім цей сон, чи явлення про Душі з Чистилища. Чи пам’ятаєте, як я тоді налякалась? А Ви, рідненька, вказали мені найвірніший шлях – до Церкви, дати на Псалтир.

  Матусю, Сам Бог діяв у моєму покликанні через Вас! Тим одним Псалтирем не закінчилось… Я побачила там справжніх християн, які своїми ділами і молитвами показували свою приналежність Христу. Мене просто магнітом тягнуло туди. Там відкрилось мені справжнє духовне життя. Лише там моє серце, яке було виснажене пошуком, знайшло своє заспокоєння. Як написав святий Августин: «Серце моє не спокійне Боже, поки не спочине в Тобі!». Розумієте? Я вперше в житті просто захотіла жити для Когось, для Чогось. Саме в цей час я діткнулась живого Бога! Не Того, що колись ( як я думала) ставить мені  галочку за те, що я відвідую Його в неділю, а Того, що все прощає, не чекаючи на якісь покути, чи відшкодування за скоєне! Того, що все дарує мир, коли приймаю Його у Пресвятій Євхаристії! Того, що завжди чекає на нашу наступну зустріч!

  Така то є дія нашого Бога у житті людини! Це були найщасливіші дні мого життя… Але Бог в своєму задумі тримав для мене великий дар – ПОКЛИКАННЯ!

  Матусю, коли я бачила монахинь, то моє серце тріпотало. Я подивляла таке святе і чисте життя, та ніколи і подумати не могла про себе. Бо мала ‘м таке в голові: Бог кличе до монастиря або доньок священників, або вже на пів святих. А я не належала ні до одної категорії, ні до іншої.

  Та з часом мені почались снитись дуже цікаві сни щодо покликання і яку побожну книжку не брала до рук, все щось було про богопосвячене життя. А слово «монастир» було зі мною всюди, як я не намагалась це приглушити, все зростало з більшою силою.

  Матусенько, думаєте, це було просто? Зовсім ні! Цей етап мого життя був найтяжчим. Це була втеча, а водночас і боротьба. Чула ‘м ся дуже щасливою від тієї правди – Бог кличе мене, а водночас – дуже нещасною, бо як маю пояснити це Вам, як маю глянути у вічі?

  Який Бог Довготерпеливий! Так довго чекав на мою відповідь! В день свята Божого Милосердя, після Служби Божої, коли наш отець Володимир вийшов з Церкви і дарував молодим людям образки Ісуса Милосердного, всі були такими, що Ісус був зображений на темному фоні, а один – єдиний був такий, де Ісус на хмарах… Уявляєте, саме мені отець подарував його. Це був знак – промінчик у моїй боротьбі… Міцно пригортаючи той образ, я запитала о.Володимира, чи йдуть до монастиря такі грішні, як я? Він довго сміявся і виглядав дуже щасливим за мене. Я навіть обурилась, адже це найважливіше питання у моєму житті, і від відповіді залежить ціле моє життя – буття.

  Звичайно, що відповідь була позитивною, додому я не йшла, а летіла на крилах, з єдиною радісною думкою: «я можу вступити до монастиря! Бог мене кличе! Я стану монахинею!».

  Вдома, на кутку, я порозкладала всі свої набожності (молитви, девятниці, образки) і довго молилась, і такі сльози радості котились по щоках, від тої правди – Бог дійсно кличе мене до монастиря!

  Навіть не знаю, як точніше Вам це пояснити? Наприклад, Ви маєте знайти правильне рішення якоїсь проблеми, воно Вас тяготить… і тут приходить ясна думка, проблема вирішується, Ви отримуєте полегшення, спокій… А тепер помножте цю ситуацію у 1000 разів, тому  що у мене це було на стільки разів важливіше, адже вирішувалось моє призначення, місце у цьому житті.

  Мамочко! Самі знаєте, як я Вам повідомила своє рішення. Ваша реакція не була для мене несподіванкою. Тому прийшлось зачекати ще один рік, не шкодую, бо за цей час тільки утвердилась у тому, чого так прагнула. А за Вас я дуже сильно просила Богородицю, щоб допомогла Вам зрозуміти мене і дала сили перенести «втрату».

  Не уявляєте, яку мені  силу дав Бог здійснити задумане. Для мене перешкод не існувало, я була на 100% впевнена, що дію правильно. Певне запитаєте мене, чи думала в той момент про Вас? Аякже, але ввіряла Ваше життя Богу і вже тоді знала, що винагородить Вас за таку жертву.

  Матінко! А який то був щасливий день, коли я переступила поріг монастиря. Нічого для мене не було новим, мала таке враження, ніби я тут народилась, а тепер просто повернулась з невеличкої подорожі.

  А за відважність сама себе подивляла! Скажу Вам по – секрету, я гадала, що в монастирі не можна сміятись, та голос Того, Хто кликав, був таким міцним, що я згоджувалась і на таку жертву. Уявляєте мою радість, коли я довідалась, що сміятись і жартувати – це особлива риса монахині! Навіть приказка така є: «Сумна монахиня – сумнівна монахиня!».

  Тяжко мені пояснити, що то є монаше життя. Одне скажу: то не є втеча від світу, не вірте в таке! Це дуже особливий стан близькості з Богом. Матеріальних проблем ми частково позбавляємось, але боротьбу духовну маємо таку, що і Ви у світі, навіть тяжчу, бо чим ближче до Бога, тим більше «ворогів людського роду» з’являється.

  Життя з Христом є надзвичайно цікаве! З одного боку – вимогливе, а з другого – воно дає радість,  якої ніхто не може забрати!

  Мамочко, цей лист Ви мали би читати напередодні моїх Вічних Обітів. Що то є Вічні обіти? Це моя обіцянка вірності Богу – жити до смерті у Чистоті, Убожестві і Послусі. Мамо! Ви дали обіцянку на Євангелії моєму татові, земному чоловікові, я шлюбуватиму із Самим Богом – Ісусом Христом. Розумію всю серйозність і відповідальність мого рішення. Свідома того, що згоджуюсь не на легке життя, бо що то є слідувати за Христом? Це ступати у Його слід і бути також: висміяною, погордженою, незрозумілою, покинутою всіма… Це шлях на Голготу, яким Він вже пройшов, але хрестом не закінчилось… по трьох днях було – Воскресіння…

  З нетерпінням чекаю дня, коли тримаючи руку на Євангелії, скажу Богові «ТАК» на все життя. А ще, страшенно радію тим, що коли лежатиму хрестом ,то найперше проситиму за Вас, мою Маму. Хіба здатний Наречений відмовити Своїй Обручниці у день Шлюбу? Твердо вірю, що вислухає мене!

  Наостанок попрошу: Мамочко, не плачте! Бо я щаслива! Бог уділив мені величезну ласку бути з Ним, називатись Його, належати Йому.

  Ніколи не слухайте тих людей, котрі шкодуватимуть мене, чи осудять. Їм не дано зрозуміти цього способу життя.

  Також, прошу Вашої Материнської молитви, щоб я витримала у монашому стані до кінця!

  Вже прочитавши цього листа і більше пізнавши моє покликання,чи не згодитесь Ви зі мною, що Бог мав план щодо мене від початку мого життя?

  Це все, чим я хотіла поділитись!

  Люблю Вас рідненька! Цілую міцно!

  В духовний спосіб я завжди з Вами!

с.Іринея Філіпович, ЧСВВ

Історія покликання с.Онисими Папки, ЧСВВ

   Якщо сягнути в історію мого покликання, то переконуюсь, що Господь покликав мене ще перед моїм народженням: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив» (Єр.1:5). Але відчула я цей лагідний поклик трошки пізніше:).

  Я народилася у Львові та виховувалася у християнській сім’ї, але наша віра була дещо формальною: молилися зранку та ввечері, в неділі і свята ходили до церкви, але чогось глибшого не було. Великий вплив на моє покликання мала наша надзвичайно побожна бабуся, яка жила недалеко відпустового Богородичного місця – с. Унева. Вона народила 12 дітей, а дідусь  25 років  прислуговував священику в храмі, був паламарем. У їхньому домі,в часі підпілля, часто відправлялася Божественна Літургія та уділялися Святі Тайни.

Читати далі »

Кожного літа ми приїжджали до бабусі на декілька днів і вона вчила нас молитися (зранку не давала сніданок, якщо ми не помолилися).

  Ввечері я любила усамітнюватися і, вдивляючись в зоряне небо, молитися вервицю… Моя сестра була досить шустра і сучасна, а я – спокійніша, тому в плані покликання бабуся приглядалася більше до мене. Вона розповідала нам, яке це велике – бути монахинею, і якби ї

й повернути роки, вона б, не задумуючись, пішла до монастиря. Бабуня розказувала нам про монахинь, як про ангелів на землі, розповідала про святих монахинь Фаустину і Тереню… Я цього не знала, але вона молилася за мене та за моє покликання… Коли мені було 12 років бабуся  вперше сказала мені, що хотіла б, щоб хтось з нашої родини пішов в монастир і щоб це була саме я. Пам’ятаю, я тоді дуже розсердилась  на неї. Я запитала її чому вона сама не пішла або не дала когось зі своїх 12-ти дітей, а хоче цього від мене. Моя мама була щасливою, що я відмовилася, адже  вона мене дуже любила і не уявляла, що я можу  кудись піти від неї. У мене з мамою був дуже тісний емоційний зв’язок. Та й  сама я не хотіла йти в монастир, бо дуже любила малих дітей (всі сусідські діт

и виростали в мене на руках). Потім бабуся перестала мені про це говорити, а лише тихо молилася за моє покликання.

  У мене з 5 років виявили сколіоз, а з 12років він почав прогресувати. Мама робила все можливе, щоб призупинити цей процес: водила на масажі, плавання, лікувальну  зарядку…, але незважаючи на всі наші зусилля, хребет далі викривлювало. Одного разу після чергового лікування, мій стан погіршився, і я дуже злякалася, що буду горбатою… Тоді бабуся сказала мені, що Господь є найкращим лікарем і Він все може. Відтоді я почала більше молитися (правда не з любові до Бога, а виключно за здоров’я). Коли мені виповнилося 14 років ми знайшли лікаря, який призупинив цей процес і я відчитала це, як відповідь Бога на мої молитви.

  Після цього молитися так багато вже не було

потреби, але по іншому я вже не могла, бо зрозуміла, що в цій довгій молитві я зустріла живого Бога, не формального і абстрактного, а лагідного, покірного, повного милосердя і любові. Він став найріднішим і найближчим Другом.  Коли  в 14років я приїхала до бабусі і вона знову сказала мені про монастир, я вже не сварила її, а  промовчала, тихенько попросивши її про молитву. У 9 класі мої ровесники почали ходити на дискотеки і в бари, то я зауважила, що мене туди зовсім не тягне. Натомість мені подобалося бути на самоті, молитися, читати релігійну літературу  і ходити до церкви. Спершу я цього лякалася і не розуміла чому я, як ця «біла ворона», мучила себе, чому я не така як всі, не розуміла чому чуюся повністю розбитою після дискотеки, на яку дуже рідко ходила. Потім, в 11-ому класі, коли всі мої однокласники хвалилися, куди думають поступати, я  теж почала задумуватись про своє майбутнє. Відчувала, що світ мене не цікавить, бо усім серцем тягнулася до Бога. І коли одного разу моя бабуся наголосила, що монахиня – це Обручниця, Наречена самого Ісуса Христа, моє серце защеміло і я відчула кожною кліти

ною свого тіла, що Він вибрав мене. Одного разу, коли я стояла в себе на балконі під час сильної бурі: блискало, був сильний вітер (а я дуже люблю це…) саме тоді мене  прошило з ніг до голови, що я – Обручниця Христа.

  Згодом моя бабуся розповіла, що коли вона лежала в лікарні, то медсестрами були монахині і я запалилася цією ідеєю.  Подумала, що піду вчитися в медучилище, а потім – в монастир, але нікому не говорила про це.

  Пригадую, в 11 класі я полюбила одного молодого вчителя і він полюбив мене (правда, ми так і не зустрічалися). Пам’ятаю, як  зайшла в церкву і стала під образом Ісуса і відчула, що мушу зробити вибір: кого обрати (Господа чи людину)… Мені було до сліз важко, але я сказала, що якщо Ісус хоче, щоб я належала Йому, то нехай зробить так, щоб цей вчитель насварив на мене. І через декілька днів він насварився на мене, хоч ніколи раніше такого не було… І я все зрозуміла… Потім моя мама почала зауважувати, що я бігаю часто до церкви і довго молюся, тож почала «воювати» зі мною, щоб я була «нормальною». Вона в мене дуже добра і любляча, але через страх втратити мене, робила ці «переслідування».

  Влітку 1998 року я поступала в медучилище

. В цьому часі ще не було незалежного тестування і щоб вступити потрібно було давати хабарі. А через те, що ми не мали грошей ( треба було 900 доларів), я не поступила. Пам’ятаю я тоді дуже розізлилася на Бога і вже не хотіла ні монастиря, ні нічого… Але трохи заспокоївшись, я постановила вчитися і на другий рік спробувати знову, а батьки мали складати гроші, яких вони не мали. Я пішла на роботу: вчила уроки з одним гіперактивним хлопчиком, а про монастир вже не думала. Мої батьки просили мене, щоб я поступала в Інститут Вищої Релігійної Культури на вчителя християнської етики, оскільки там не потрібно було давати хабарів за вступ. Але я була дуже впертою і стояла на своєму – медучилище – і крапка!

  Одного дня, повертаючись з роботи, зустріла свого тата, він знову просив мене вступати до цього інституту, і я вже набрала в легені повітря, щоб випалити йому: « Ні!», але на моє велике здивування я почула тихий, ніжний голос Христа, який  ніколи не забуду: «Доки ти від Мене будеш втікати?..» Я оніміла і відповіла татові спокійно: «Добре…» і сама не розуміла, що сталося… Потім я пішла на курси в цей інститут. Протягом року я кожної середи  їздила в храм св. Юра до чудотворної ікони Теребовлянської Богородиці

і молилася за своє покликання.. В цьому  храмі працювала монахиня (згром. св. свщмч. Йосафата), яка подарувала мені образок з  написом: «Бажаю вам бути святою, як ця св. Тереня від Дитятка Ісус». Пізніше, на курсах в цьому інституті, я зустріла цю ж монахиню і вона запросила мене на свої перші Обіти (це був червень). Я на той час вже поздавала іспити і через високі оцінки мене зарахували відразу на другий курс інституту. Я була щаслива і батьки теж.

  Коли я сказала мамі, що мене запросили на Обіти, то вона розізлилась і не хотіла відпускати, але якось погодилася, сказавши, щоб зі мною йшли ще мої тітка і двоюрідна сестра. Мабуть для того, щоб я часом не подумала там залишитися. Цього дня, коли ми йшли на Обіти,  я відчула велику лють диявола, який всіма способами перешкоджав нам потрапити в цей монастир. Обіти були призначені на 8.0

0 год. ранку, а ми обійшли майже увесь Львів, шукаючи цей монастир і потрапили туди лише о 17.00. Нас люди направляли в різні монастирі, і ми навіть побували  на Вічних Обітах в інших сестер (сс.св.Йосифа)… Але коли ми нарешті потрапили в потрібний монастир, до тієї сестри, то я відчула, що монаше життя – це моє і  не хотіла виходити з монастиря, але мусіла, бо в мене були «тілоохоронці» – тітка і сестра. Моя душа ридала, коли я йшла від них і я зрозуміла, що мушу йти в монастир цього літа. Прийшовши додому я заявила мамі, що хочу йти в монастир саме тепер… Мама страшно сварилася, плакала… А потім попросила мене подарувати їм з татом ще один рік .

  Я ніколи не забуду того «страсного» тижня, коли ми з мамою плакали, дивлячись одна на одну. Тоді я погодилася ще рік залишитися вдома і почала  ходити в хри

стиянську спільноту «Довіра» при нашій церкві (на парафії св.рівноап.Володимира і Ольги по вул. Симоненка). Там я почала спілкуватися з одним хорошим і духовним хлопцем. Ми просто дружили, але я йому нічого не казала про свої плани щодо монастиря. І коли я зауважила його високі почуття до мене – налякалася. А коли він одного разу запитав мене чи є в мене хтось, я розповіла йому про монастир і

що не хочу подавати йому надію. Він був дуже шокований і пережитий, бо мав дуже серйозні наміри щодо мене – хотів пропонувати одружуватися. Я була здивована, бо ми навіть не зустрічалися, а просто дружили. Я перепросила його і сказала, що мені шкода, але я свого рішення не зміню. Потім на зібраннях спільноти він намагався ще переконувати мене і одного разу, коли він проводив мене додому, то сказав, що вірить, що я піду в монастир і вийду, та що він чекатиме на мене. Я не могла такого чути і відповіла: «Ми не можемо залишатися навіть друзями, далі я піду сама…»,  він зупинився, а я, не оглядаючись, пішла додому сама… і з тих пір я уникала його, бо не хотіла завдавати йому болю, адже знала, що йду в монастир назавжди.

   Вкінці літа мені повідомили, що мене за співбесідою прийняли на навчання у Люблінський Католицький Університет, на заочну форму. Переді мною відкривала

ся перспектива і була людина, яка дуже любила мене… Я відчула себе тоді, як Ісус, коли диявол показав Йому всі царства світу і сказав, що дасть Йому це все, якщо Він поклониться йому… Я також перед собою мала «піднос», на якому було це все… Я прийняла пропозицію на навчання з думкою, що провчуся рік і піду в монастир. Але сталось – не так, як гадалось. Я планувала йти в монастир до сестер св.свщм.Йосафата, що на Високому Замку. Я ходила до них в гості і знала там багато сестер. Особливо любила одну сестру, яка прийшла в монастир, як св.Тереня в 15років. А ще мені подобалася убогість, яка панувала в цьому монастирі, і природа… Але я молилася, щоб Господь спровадив мене в монастир, який Він приготував для мене.

  І так сталося: одного разу я прийшла в цей монастир і попросила, щоб мені покликали цю сестру, але мені сказали, що вона вийшла від них і перейшла в інший мона

стир. Мені не давала спокою думка: чому вона це зробила, тому я вирішила  знайти її і запитати про це. Я почала дзвонити в різні монастирі Львова та питати чи є в них така особа. І  таки знайшла її та зробила їй сюрприз – прийшла без попередження. Вона перейшла до сс. Василіянок. Прийшовши в цей монастир, я відчула, що саме цей монастир – мій дім. Мою душу залили потоки благодаті. Потім я переживала: чи я не йду в цей монастир через цю сестру і радилася зі священиком- монахом. Він порадив, не боятися і йти туди, де чуюся, як вдома.

   Згодом я почала час до часу відвідувати цей монастир. І одного разу старша монахиня сказала мені, що з Богом жартувати не можна і відтягати з приходом в монастир, бо можна втратити покликання. Я дуже налякалася і почала думати, що робити. Я молилася і відповідь прийшла.  Зрозуміла, що мушу йти тепер, не чекаючи цей рік, який пообіцяла батькам.  Отець схвалив моє рішення. Потім я спробувала сказа

ти це батькам і вдома почалася війна: погрози, сварки, батьки грозилися сховати мої документи і закрити мене вдома, тому я була змушена притихнути. Я молилася і питала Бога, що робити і одна сестра дала мені книжку про нашу монахиню с.Василію Глібовицьку. В ній  я прочитала, що вона дуже хотіла йти в монастир, але мама її не відпускала, тоді вона написала мамі записку та втекла, тоді я вирішила вчинити так само.

  Я дуже переживала, виникли різні перешкоди: ввечері (день перед відходом в монастир) сусідка попросила мене зробила її хворій дочці 10масажів, а я знала, що планую завтра втікати… Я таки вирішила зробити один раз і не міняти дати втечі, бо відчула, що саме тепер є час благодаті: а

бо завтра, або – ніколи… Але коли я виходила від неї, вона дала мені плату наперед – три літри меду та виставила мене за двері. Потім диявол поставив мені перед очі цілий список причин чому я не можу йти в монастир. По –перше, тому, що батьки не витримають цього удару, особливо мама, в якої хворе серце, друге – що в мене є робота, і я поступила в Люблінський Католицький Університет, а ще тому, що в мене слабке здоров’я та багато інших причин. Я на хвилинку засумнівалася, але потім в думці порвала цей список і викинула геть від себе, довірившись Богові.

   Прокинувшись зранку я відчула, що моя голова є на колінах Богородиці, яка гладить її. Це була допомога, яку я так довго вимолювала (отримала силу залишити батьків,

яких надзвичайно сильно любила). Я від

чувала неймовірну відвагу і радість, якась «сила» несла мене на крилах. Мої батьки пішли на роботу, а я написала всім записки і втекла… Коли я переступила поріг монастиря, то відчула, як Ісус усміхається до мене і радіє, що я нарешті є Його і є з Ним… До тепер пам’ятаю цей Його погляд повний любові і ніжності. Потім ввечері я задзвонила до брата і попросила, щоб він взяв записки і всім роздав та сказала де я є… Я боялася, щоб в мами не стався серцевий напад, адже вона в мене мала серйозні проблеми з серцем. Прийшовши в каплицю, я довірила батьків  Ісусу і Марії, тоді неземний мир огорнув моє серце… Така моя історія. Слава Богу за цю велику ласку – покликання!

 

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.