Події

 Роздуми на Хрестопоклінну Неділю читати далі   

 

 Подвижниця віри христової. Життя і подвиг м. Йосифи Ісопенко, ЧСВВ  читати далі   

 

 Відбулися реколекції для дівчат читати далі   

 

 Захист кандидатської кандидатської дисертації с. Дарії Турків, ЧСВВ читати далі   

 

 Вічні Обіти с. Юліани Дзюбатої читати далі   

 

 

administrator

Відбувся провінційний празник

   28.05. 2018 у Провініційному домі Сестр Чину Святого Василія Великого відбулося  святкування Провінційного празника Пресвятої Тройці. Архиєрейську Божественну Літургію очолив Високопреосвященний Владика Ігор Возьняк – Архиєпископ і Митрополит Львівський. Своїм батьківським словом він звернувася до Сестер та усіх гостей, заохочуючи з довір’ям та з відкритими і чистими серцями приходити до Господа, який щедро зсилає Свої благодаті.  По закінченні Божественної Літургії Митрополит Ігор в особливий спосіб поблагословив Сестер, які цього року відзначають ювілеї Богопосвяченого життя. З ласки Божої 50-ліття монашого подвигу святкує с. Одександра Пущинська, ЧСВВ, а 25-ліття життя, відданого Богові – с. Марія Цибульська, ЧСВВ, с. Софронія Басюк, ЧСВВ, с. Макрина Пуляк, ЧСВВ, с. Марія – Любов Коваль, ЧСВВ, с. Василія Струтинська, ЧСВВ, с. Ілярія Іванюк, ЧСВВ, с. Вероніка Облещук, ЧСВВ, с. Агнета Мельник, ЧСВВ та с. Христина Виксюк, ЧСВВ.

  Сестри усі разом дякували Господеві за дар життя і покликання до служіння Богові та Божому людові  у спільноті Сестер Чину Святого Василія Великого Провінції Пресвятої Тройці та просили про всі потрібні ласки, щоб Господь через кожну Сестру був якнайбільше прославлений.

“Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!”

   Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки.

   Сестра Олександра Анеля-Христина Пущинська народилася 31 травня 1923 р. у м. Львові. Анеля була другою із 6 дітей Петра та Анастасії Пущинських. Згодом родина переїжджає до с. Оплітна біля Жовкви. Батько Петро був поляком та служив у польській поліції. А мати – українка. Вона була дуже побожною жінкою, багато молилася. Її рідна сестра – Модеста Рогуля була монахинею Василіянкою у Львівському монастирі на вул. Длугоша (сучасна вул. Кирила і Методія). Добрий приклад тітки потягав малу Анелю до такого ж подвижницького життя, і вже з дитинства вона мріяла бути монахинею і служити Богові, про що і написала у своєму шкільному творі на велике здивування вчительки. Закінчивши польську школу сестер Феліціянок у Жовкві, Анеля з 1938 р. продовжує навчання у фаховій (кравецькій) школі сестер Василіянок у Львові. Подобалась Анелі шкільна наука, спілкування із сестрами. Особливий вплив на життя дівчинки мала участь у Марійській Дружині, яка була при монастирі. Духовним провідником спільноти був о. Іриней Назарко, ЧСВВ. Як згадує с. Олександра, зустрічі з отцем відбувалися двічі на тиждень, а в травні кожного дня молилися молебень на подвір’ї монастиря, біля фігурки Богородиці. “Ми так голосно співали маївку, що цілий Львів, напевне, чув”.

 

Читати далі »

 Однак не довго довелось радіти шкільному життю, не встигли почати новий навчальний рік, як розпочалася війна. З окупацією радянськими військами західноукраїнських земель у 1939 р. почались масові репресії серед місцевого населення. У 1940 р. арештовують батька як колишнього працівника польської поліції, а всю сім’ю вивозять на заслання до с. Голубинівка Актюбинської області в Казахстані. Батька засудили до 8 років позбавлення волі, та в 1941 р. його звільнили у зв’язку з амністією для польських громадян, і він переїжджає до родини.

   Ці важкі роки с. Олександра згадує зі сльозами на очах. Вся сім’я працювала у місцевому колгоспі, терпіли чималі злидні. Через виснаження та голод у 1944 р. помирає батько. Після його смерті сім’я переїжджає ближче до м. Актюбинська, щоб бодай якось врятуватися від голоду. Впродовж 5 днів не мали жодного харчу, аж коли влаштувались на роботу, то отримали півкілограма хліба. Не переживши цього виснаження, тієї ж ночі помирає мати, а через деякий час старша сестра та наймолодший братчик. Матір навіть не могли поховати на цвинтарі через те, що не мали прописки. Обоє зі сестрою копали яму на городі, щоб її поховати. А коли помер молодший братчик, то “загорнули його в коц, бо не було з чого зробити труни, і поховали під горою”. Влада не дозволяла на кладовищі “потому, что нет прописки”. Анеля залишається єдиною опікункою і годувальницею двох молодших сестер та брата.

   Влаштувавшись разом з братом на роботу в “подсобное хозяйство” на залізниці, працюють цілоденно на городі за один лише обід. Середуща сестра від переохолодження важко захворіла, так що не могла ходити, але з Божою допомогою незабаром одужала. С. Олександра згадує, що єдиним рятунком в той час була для неї молитва: “Ісусе, Маріє, святий Йосифе! Пресвята Родино, рятуйте нас!”. І наче у відповідь на її молитву стається маленьке чудо. Випадково дізнавшись у “польському бюро” про те, що збирають людей для вивезення на роботи в інші області, Анеля записується разом із братом та сестрами до цієї поїздки. І знову на устах безнастанна молитва до Святої Родини: “Рятуйте нас!”. Новим місцем життєвого подвигу стало колишнє німецьке поселення у Миколаївській області, куди потрапили Пущинські разом з кількома вагонами таких же спецпоселенців. Працювали в радгоспі на очистці зерна. Умови були важкі, але, як згадує с. Олександра, “там ми трошки віджили”.

    Перебуваючи на засланні Анеля молилася про повернення на Україну: “Я дуже хотіла вернутися додому і просила Ісуса, щоб допоміг мені вернути, то я посвячуся Йому на службу”. У квітні 1945 р. за сприянням тітки – с. Модести Рогулі – родина повертається до Львова і замешкує в рідному селі Оплітна. Незважаючи на тяжкі поневіряння та смерть рідних людей, повернення для с. Олександри було знаком Божої опіки над ними, адже вивезли їх на заслання в Лазареву Суботу 1940 р., а повернулись вони в ту ж Лазареву Суботу, тільки через 5 років. В їхній родинній хаті помістили школу, тому Анеля разом із братом та сестрами ділили власну домівку зі шкільною вчителькою. Згідно з розпорядженням радянської влади монастирі сестер Василіянок, як і десятки інших монастирів, закрито, а монахинь розігнано. Так с. Модеста замешкує в Оплітні разом із родиною, працює в колгоспі. Про підтримку тітки с. Олександра згадує з вдячністю: “Ми дуже вдячні цьоці, бо ми були молоді, безпорадні. Мені, найстаршій, було лишень 22 роки, а вони були нам, як мама”.

   Анеля нарешті втілює в життя свою дитячу мрію і в 1968 р. вступає на кандидатуру до підпільного монастиря сестер Василіянок у Львові на вул. Кобилянській. В тому ж році 9 червня приймає монаший постриг та отримує нове ім’я Олександра. Її наставницею – магістрою новіціяту – стає м. Ірина Янович. 2 липня 1971 р. с. Олександра складає свої перші Монаші Обіти, а 12 липня 1976 р. – Вічні Обіти на руки о. Володимира Палчинського, ЧСВВ та м. Ірини Янович, ЧСВВ.

   Повернувшись із заслання, с. Олександра бере активну участь у житті підпільної Греко-Католицької Церкви. Разом з отцями Василіянами – о. Дам’яном Богуном, о. Маркіяном Савчином, о. Юрієм Янтухом, які опікувалися парафією в с. Оплітна, – сестра готує багатьох дітей до Тайни Хрещення, Сповіді та Євхаристії. Як згадує с. Олександра, у їхній хаті були часті Богослужіння, шлюби та хрестини, але “то все було вночи, не раз ми тремтіли, але якось, Богу дякувати, всьо виходило на добре”. Згодом с. Олександра з двома молодшими сестрами переїжджає до с. Блищиводи. Займається збором лікарських трав для аптек у Жовкві, щоб утримувати рідних. Тоді ж важко занедужує одна із рідних сестер, параліч приковує її до ліжка. Впродовж 20 років с. Олександра доглядає сестру та опікується нею. У 2005 р. с. Олександра переїжджає до монашої спільноти сестер Василіянок у м. Львові, де й сьогодні продовжує свій монаший подвиг в безнастанній молитві та проханні “витримати у Василіянському Чині аж до смерті”.

   Дякуємо Богові за дар життя нашої сестри, за її жертовність, свідчення віри і вірності своєму покликанню та Христовій Церкві.

 

с.Євстахія Романчук, ЧСВВ

Відбулися реколекції для дівчат

     З 30.12.2017 до 1.01.2018 нашому Святопокровському монастирі в м.Яворові відбулися новорічні реколекції для дівчат, які організували с.Фрациска Шаблій та с.Онисима Папка. Конференції давав о.Василь Огірко, ЧСВВ.

   В реколекціях брали участь 22 дівчини. В програмі було: спільна молитва, праця в групах, екскурсія в дитячому садочку, який діє при нашому монастирі. Також свідчення про своє покликання давала наша протоігуменя м.Даниїла Винник. В новорічну відбулася передноворічна подячна адорація, Божественна Літургія та святкування.

Читати далі »

 

Історія покликання с.Іринеї Філіпович, ЧСВВ

Слава Ісусу Христу!

  Мир, любов та радість нехай наповнять Ваше любляче материнське серце!

  Мамо! Матусенько моя, наймиліша та найдорожча! Напевне, я Вас страшенно здивую цим листом, адже ніколи Вам не писала. Пишу, щоб потішити Вас  і підбадьорити. Моя люба, Ви все зрозумієте вкінці…

  Тяжко пояснити, що переживаю в цей момент, та вставляю свою руку в Ісусову руку і будемо разом помаленьку писати.

  Мамочко! Дякую Богу, що саме Ви  є моєю мамою! Дякую, що подарували мені життя! Дякую, що полюбили мене з того моменту, як дізналися про моє існування у Вашому лоні! Дякую, що так сильно боролись за моє життя! Дякую, що вірили… незважаючи на безвихідь лікарів і не маючи підтримки «когось» збоку. Часто, коли говорю про віру, чи чудо Боже, то приводжу Вас у приклад. Я є плодом Вашої віри, живим свідченням. І впевнена в тому, що Бог, який вчинив таке чудо, вдихнувши у мої легені нове життя, вже тоді мав план мого спасіння, бо  чуда продовжуються у моєму житті по сьогоднішній день…

  Рідненька, мила, простіть мені за все: впертість, скритість, а найбільше, що так мало вдячності та любові принесла Вам.

  Матусенько, простіть за поведінку, простіть, що так часто заставляла Вас сумувати…

  Простіть, коли не розуміла, не вислуховувала до кінця, не поважала або не брала до уваги Вашої думки. Легковажила… не розуміючи…

  Кохана моя, простіть, що не оправдала Ваших сподівань! Повірте, не  хотіла принести Вам біль… але такою була Божа воля щодо мене!

  Як мені це все Вам пояснити?

  Ще з самого дитинства відчувала, що щось Бог готує для мене, та не знала, що саме.

  Пригадую один випадок зі школи: на уроці психології, ще  в молодших класах, ми всі сиділи в колі і називали свої  майбутні професії, про які мріяли. Я слухала, та було дуже нудно, бо часто повторювалось одне і теж: шофер, вчителька… Аж тут одна моя однокласниця каже: «А я буду монахинею!». Я не розуміла, що це за професія, але від цього слова у мене защеміло серце. І коли  черга дійшла до мене, я повторила те саме, чомусь всі дуже здивувались, а  я була щаслива.

  Самі знаєте, що життя моє проходило дуже звично, як і всіх. Та дивним було для Вас, що пишу вірші. Матінко, щось діялось зі мною, серце прагнуло чогось набагато більшого, ніж пропонував мені світ. Не могла нікому цього пояснити, та й  зрештою не знала як, тому й писала. Хіба могла придумати, що Бог вже тоді почав діяти у моєму житті і з того моменту кликав мене до ближчого і глибшого стосунку.

  Матінко, я цього зрозуміти не могла, бо ходила до Церкви тільки з принципу, що всі віруючі так роблять, а я зачисляла себе до них. Але я не була справжнім членом Церкви, не приймала Святих Таїнств, а в результаті Божа ласка не могла мене так просто діткнути, бо Бог, який дав мені свобідну волю, ні до чого не змушує, а тільки пропонує. Тому, процес мого навернення і покликання тільки – но почався…

  Як вже згадувала вище, я не розуміла, що зі мною діється, та й Ви не розуміли. І як  справжня мама, яка бажає тільки щастя своїй доні почали молитися за мою добру долю.

  Мамо, мамо! Скажу по – секрету, що і я, вже будучи в монастирі, пробувала Вас наслідувати у такій же молитві, але так ніколи і не дійшла до ста «ОТЧЕНАШів»! Подивляю Ваш ентузіазм, Вашу терпеливість! Дорогенька моя, хіба Бог міг не вислухати таке щире благання мами за свою дитину? Думав Бог, думав… і зрозумів, що «найкращий між людськими синами» ( про це йдеться у Святому Письмі) є Його Син!!!

  Мамочко! Дякую, що обрали мені НАЙКРАЩОГО!!! Він з дня в день робить Вашу доньку щасливішою! Любить її безмежно! А Ваша доня не заслужила абсолютно такого, але Він нічого не питає, за блуди не картає, а все ближче до серця пригортає. Не знаю, чи хоч слово розумієте з моєї поезії, але… хто може збагнути серце, яке горить любов’ю?

  Та  повернемось до моєї історії. В компанії моїх друзів я була життєрадісною особою, було весело, а я  була центром цієї компанії. Але, матусю, так було під час забав, але коли я  поверталась додому, то серце моє було найсмутніше у світі, було враження, ніби я Когось зраджую своїми походеньками. Ісусові це не подобалось!

  А потім цей сон, чи явлення про Душі з Чистилища. Чи пам’ятаєте, як я тоді налякалась? А Ви, рідненька, вказали мені найвірніший шлях – до Церкви, дати на Псалтир.

  Матусю, Сам Бог діяв у моєму покликанні через Вас! Тим одним Псалтирем не закінчилось… Я побачила там справжніх християн, які своїми ділами і молитвами показували свою приналежність Христу. Мене просто магнітом тягнуло туди. Там відкрилось мені справжнє духовне життя. Лише там моє серце, яке було виснажене пошуком, знайшло своє заспокоєння. Як написав святий Августин: «Серце моє не спокійне Боже, поки не спочине в Тобі!». Розумієте? Я вперше в житті просто захотіла жити для Когось, для Чогось. Саме в цей час я діткнулась живого Бога! Не Того, що колись ( як я думала) ставить мені  галочку за те, що я відвідую Його в неділю, а Того, що все прощає, не чекаючи на якісь покути, чи відшкодування за скоєне! Того, що все дарує мир, коли приймаю Його у Пресвятій Євхаристії! Того, що завжди чекає на нашу наступну зустріч!

  Така то є дія нашого Бога у житті людини! Це були найщасливіші дні мого життя… Але Бог в своєму задумі тримав для мене великий дар – ПОКЛИКАННЯ!

  Матусю, коли я бачила монахинь, то моє серце тріпотало. Я подивляла таке святе і чисте життя, та ніколи і подумати не могла про себе. Бо мала ‘м таке в голові: Бог кличе до монастиря або доньок священників, або вже на пів святих. А я не належала ні до одної категорії, ні до іншої.

  Та з часом мені почались снитись дуже цікаві сни щодо покликання і яку побожну книжку не брала до рук, все щось було про богопосвячене життя. А слово «монастир» було зі мною всюди, як я не намагалась це приглушити, все зростало з більшою силою.

  Матусенько, думаєте, це було просто? Зовсім ні! Цей етап мого життя був найтяжчим. Це була втеча, а водночас і боротьба. Чула ‘м ся дуже щасливою від тієї правди – Бог кличе мене, а водночас – дуже нещасною, бо як маю пояснити це Вам, як маю глянути у вічі?

  Який Бог Довготерпеливий! Так довго чекав на мою відповідь! В день свята Божого Милосердя, після Служби Божої, коли наш отець Володимир вийшов з Церкви і дарував молодим людям образки Ісуса Милосердного, всі були такими, що Ісус був зображений на темному фоні, а один – єдиний був такий, де Ісус на хмарах… Уявляєте, саме мені отець подарував його. Це був знак – промінчик у моїй боротьбі… Міцно пригортаючи той образ, я запитала о.Володимира, чи йдуть до монастиря такі грішні, як я? Він довго сміявся і виглядав дуже щасливим за мене. Я навіть обурилась, адже це найважливіше питання у моєму житті, і від відповіді залежить ціле моє життя – буття.

  Звичайно, що відповідь була позитивною, додому я не йшла, а летіла на крилах, з єдиною радісною думкою: «я можу вступити до монастиря! Бог мене кличе! Я стану монахинею!».

  Вдома, на кутку, я порозкладала всі свої набожності (молитви, девятниці, образки) і довго молилась, і такі сльози радості котились по щоках, від тої правди – Бог дійсно кличе мене до монастиря!

  Навіть не знаю, як точніше Вам це пояснити? Наприклад, Ви маєте знайти правильне рішення якоїсь проблеми, воно Вас тяготить… і тут приходить ясна думка, проблема вирішується, Ви отримуєте полегшення, спокій… А тепер помножте цю ситуацію у 1000 разів, тому  що у мене це було на стільки разів важливіше, адже вирішувалось моє призначення, місце у цьому житті.

  Мамочко! Самі знаєте, як я Вам повідомила своє рішення. Ваша реакція не була для мене несподіванкою. Тому прийшлось зачекати ще один рік, не шкодую, бо за цей час тільки утвердилась у тому, чого так прагнула. А за Вас я дуже сильно просила Богородицю, щоб допомогла Вам зрозуміти мене і дала сили перенести «втрату».

  Не уявляєте, яку мені  силу дав Бог здійснити задумане. Для мене перешкод не існувало, я була на 100% впевнена, що дію правильно. Певне запитаєте мене, чи думала в той момент про Вас? Аякже, але ввіряла Ваше життя Богу і вже тоді знала, що винагородить Вас за таку жертву.

  Матінко! А який то був щасливий день, коли я переступила поріг монастиря. Нічого для мене не було новим, мала таке враження, ніби я тут народилась, а тепер просто повернулась з невеличкої подорожі.

  А за відважність сама себе подивляла! Скажу Вам по – секрету, я гадала, що в монастирі не можна сміятись, та голос Того, Хто кликав, був таким міцним, що я згоджувалась і на таку жертву. Уявляєте мою радість, коли я довідалась, що сміятись і жартувати – це особлива риса монахині! Навіть приказка така є: «Сумна монахиня – сумнівна монахиня!».

  Тяжко мені пояснити, що то є монаше життя. Одне скажу: то не є втеча від світу, не вірте в таке! Це дуже особливий стан близькості з Богом. Матеріальних проблем ми частково позбавляємось, але боротьбу духовну маємо таку, що і Ви у світі, навіть тяжчу, бо чим ближче до Бога, тим більше «ворогів людського роду» з’являється.

  Життя з Христом є надзвичайно цікаве! З одного боку – вимогливе, а з другого – воно дає радість,  якої ніхто не може забрати!

  Мамочко, цей лист Ви мали би читати напередодні моїх Вічних Обітів. Що то є Вічні обіти? Це моя обіцянка вірності Богу – жити до смерті у Чистоті, Убожестві і Послусі. Мамо! Ви дали обіцянку на Євангелії моєму татові, земному чоловікові, я шлюбуватиму із Самим Богом – Ісусом Христом. Розумію всю серйозність і відповідальність мого рішення. Свідома того, що згоджуюсь не на легке життя, бо що то є слідувати за Христом? Це ступати у Його слід і бути також: висміяною, погордженою, незрозумілою, покинутою всіма… Це шлях на Голготу, яким Він вже пройшов, але хрестом не закінчилось… по трьох днях було – Воскресіння…

  З нетерпінням чекаю дня, коли тримаючи руку на Євангелії, скажу Богові «ТАК» на все життя. А ще, страшенно радію тим, що коли лежатиму хрестом ,то найперше проситиму за Вас, мою Маму. Хіба здатний Наречений відмовити Своїй Обручниці у день Шлюбу? Твердо вірю, що вислухає мене!

  Наостанок попрошу: Мамочко, не плачте! Бо я щаслива! Бог уділив мені величезну ласку бути з Ним, називатись Його, належати Йому.

  Ніколи не слухайте тих людей, котрі шкодуватимуть мене, чи осудять. Їм не дано зрозуміти цього способу життя.

  Також, прошу Вашої Материнської молитви, щоб я витримала у монашому стані до кінця!

  Вже прочитавши цього листа і більше пізнавши моє покликання,чи не згодитесь Ви зі мною, що Бог мав план щодо мене від початку мого життя?

  Це все, чим я хотіла поділитись!

  Люблю Вас рідненька! Цілую міцно!

  В духовний спосіб я завжди з Вами!

с.Іринея Філіпович, ЧСВВ

Розважання над Євангелієм 24-ї неділі по Зісланні Святого Духа

Євангеліє від Луки 8, 41-56.

41. В той час один чоловік приступив до Ісуса, Яір на ім’я, що був головою синагоги. Припавши до ніг Ісуса, він став просити зайти до нього в хату, 42. бо була в нього дочка одиначка, яких дванадцять років, і вона вмирала. І як він ішов туди, люди тиснулися до нього. 43. Аж тут якась жінка, що була хвора дванадцять років на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій прожиток, і ніхто з них не міг її зцілити, 44. підійшовши ззаду, доторкнулась краю його одежі і вмить стала здоровою – спинилась її кровотеча. 45. Ісус спитав: – Хто доторкнувся мене? А що всі відпекувались, Петро мовив: – Наставниче, люди коло тебе товпляться й тиснуться! 46. Ісус сказав: – Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла з мене. 47. Побачивши жінка, що не втаїться, тремтячи підійшла й упавши йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до нього доторкнулась і як негайно одужала. 48. Сказав їй Ісус: – Дочко, віра твоя спасла тебе, іди в мирі! 49. Він говорив іще, як ось приходить хтось від голови синагоги й каже: – Твоя дочка померла, не турбуй більш учителя. 50. Ісус почувши це, озвавсь до нього: – Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться. 51. Прийшовши до хати, він не пустив нікого з собою всередину, крім Петра, Івана та Якова з батьком та матір’ю дитини. 52. Всі плакали за нею й голосили. Він мовив: – Не плачте, вона не вмерла, вона спить. 53. Ті сміялися з нього, бо знали, що вмерла. 54. Тоді він узяв її за руку й голосно промовив: – Дівчино, пробудися! І дух її вернувсь до неї, і вона вмить встала. Він велів дати їй їсти. 56. Батьки ж її були здивовані вельми, та наказав їм нікому не говорити, що сталося.

 

   

 

Читати далі »

   В цьому уривку бачимо чоловіка, який дуже переживає з приводу тяжкої недуги своєї  дитини. Яір просить, припавши до ніг. Це – вияв його пошани та благання чогось дуже важливого. В Яіра була одна донька, його єдина надія на майбутнє. У важку хвилину Яір розуміє, що, крім Господа, йому ніхто не допоможе і тому просить Ісуса прийти до нього додому. Погляньмо на наше життя: коли ми потрапляємо в складну ситуацію, що ми робимо? Чи поводимося, як Яір, запрошуючи Ісуса прийти до нас з допомогою? Чи замикаємося у собі та зосереджуємося на нашому горі? Бачимо, що Христос радо відгукується на прохання Яіра. Проте далі відбувається щось дивне. Саме в момент, коли Яір очікує від Ісуса, що Він поспішатиме до його доньки, яка вмирає, він бачить, що Христос відволікається на іншу, не таку вже й важливу, на його думку, справу – на діалог з кровоточивою жінкою. Він витрачає дорогоцінний час.  Чому Ісус так робить? Христос хоче показати, що для Нього важливою є кожна людина! Він бажає допомогти дочці Яіра, але також вболіває над іншою зболеною і стражденною душею, яка мучиться так багато років. Христос вчить нас, що і одна, й інша є Його улюбленими та єдиними доньками, і Його дія – це не байдужість до однієї задля іншої.

    Чим була хвороба тієї жінки? Відповідь на це запитання можемо віднайти в Книзі Левіт 15, 25 – 31. Так чи інакше, жінка, про яку пише євангелист, була ритуально нечистою. Саме тому підійшла до Ісуса так, щоб бути непомітною, оскільки кожен, хто доторкнеться її, буде нечистим. Жінка боялася «вчинити» Ісуса нечистим, але Господь не побоявся її нечистоти. Ісус не боїться наших гріхів, не погорджує нами, коли ми в такому стані. Можливо, ми через це погорджуємо собою, ненавидимо себе за те, що робимо… Господь цілком інший, Він ненавидить гріх, але любить грішника. Ця жінка 12 років страждала духовно, фізично і морально. Вона була самотньою, бо через цю хворобу всі її уникали, а також вона була позбавлена звичайного людського щастя: бути жінкою і мамою, не могла ходити в храм. Наші гріхи роблять нас самотніми, часто бачимо, як нас уникають інші через наш гнів чи інші пороки. Також різні узалежнення роблять нас ізольованими від інших та позбавляють нормального функціонування в суспільстві та звичайного людського щастя. Жінка витратила ввесь свій прожиток на лікарів, проте ніхто не зміг їй допомогти. Ми також маємо різні хвороби душі, які роблять нас нечистими, і часто ми «занечищуємо» тих, хто спілкується з нами. Може ми вже й самі втомилися від своїх духовних хвороб і витратили на це всі свої душевні сили: зверталися до багатьох «лікарів», але все було надаремно… Проте сьогоднішнє Євангеліє вчить нас, що не потрібно втрачати надію, але вірити в те, що Христос може зцілити нас. А як ми можемо доторкнутися до Нього? Найбільше це відбувається в Святих Тайнах Сповіді та Причастя, а також в молитві та  Слові Божому.

  Ця жінка сказала собі, що в Христі є сила та здоров’я і, доторкнувшись до Нього, отримала зцілення. Своєю вірою вона осягнула бажане. Ми також приймаємо Ісуса в Святому Причасті та чи віримо, як ця жінка, що можемо «витягнути» з Нього силу і оздоровлення?

   Саме в момент зцілення цієї нещасної жінки, Яір дізнається, що його донька померла. В часи, коли жив Ісус,12-літні дівчата вже могли бути зарученими. Отож, ця смерть забрала в Яіра все: його доньку, внуків… Батько надіявся на радість весільної мелодії, а зустрів жалобні пісні. Коли Яір почув про смерть дочки, йому відразу почали радити не турбувати більше Вчителя, бо це і так не допоможе. Ісус знав, що відбувається в серці Яіра: повний крах, відчай і безнадія. Христос – повний любові, Він бачить його страждання і в цю ж саму мить хоче звільнити його від цього болю. Він не чекає, коли прийде і воскресить дитину, а робить це відразу. Христос також в хвилини нашого терпіння хоче заспокоїти нас. Та чи ми здатні витишитися і прислухатися до Його лагідного голосу: «Не бійся, тільки вір». Наші думки часто лякають нас, паралізують і знеохочують, мовляв: «Не молися, бо це і так не допоможе…». Це спокуса  диявола, який хоче забрати  в нас надію, радість і мир. Христос пробує пояснити Яіру, що тому, хто є з Богом нічого не треба боятися.

   Виникає питання: як безнадійну ситуацію таку, як ця, можна вирішити? Адже смерть – це кінець усього. Для людей так, але не для Бога! Коли Христос прийшов, то побачив людей, які плакали і голосили – це вияв безнадії та відчаю. Проте Він сказав, що вона не вмерла, а лише спить… Цими словами Він дав зрозуміти, що є Богом Всемогутнім і що для Нього зробити це так легко, як розбудити зі сну. Ті, що були там, сміялися з Нього, мовляв: «Що Він таке говорить і як вирішить цю невирішальну проблему?».  Вони ж зафіксували її смерть. Господь взяв її за руку та сказав, щоб вона пробудилася і після цього дав їй їсти, показуючи тим самим, що повернув її до звичайного життя, де вона може робити все те, що й дотепер робила. Ми також повинні вірити, що навіть у найважчій ситуації Господь може нам легко допомогти. Іноді ми можемо бути мертвими через гріх, але Христос хоче розбудити і підняти нас. Він каже нашій душі: «Пробудися!»

  Кровоточиву жінку і Яіра об’єднує пошук порятунку в Христі. Вони досвідчили власне безсилля, ніхто не зміг їм допомогти. Тоді вони зробили найважливіший крок у житті – прийшли до Ісуса. Кожен із нас має можливість підійти до Ісуса, припасти до Його ніг і просити зцілення від недуг душевних та тілесних. Адже Господь «учора, завтра і сьогодні – той самий». Христос не перестає любити, а Божа сила ніколи не маліє, щоб зціляти найважчі недуги й лікувати  невиліковні рани.

с. Онисима Папка, ЧСВВ

Час осені є цікавим періодом

  Мій дорогий читачу, сьогодні запрошую тебе до читання і роздумуванням над Словом Божим, яке подає нам Матір Церква, щоб через призму послання Бога я і ти мали духовну силу прожити різні моменти нашого життя, що впливають на нас.

  Існує гарна духовна практика – іспит сумління, який варто робити щовечора. Одного вечора я сіла й запитала себе: «Чи я слухаюся Бога? Чи живу Словом Божим? Чи знаю я живого Бога? Що цього тижня мені говорив Бог через євангелиста Луку в уривках з євангеліє, які читають у Церкві?» Цікавою є практика пригадування цих читань:

Читати далі »

  • Понеділок (Лк. 10.22-44): роби милосердні вчинки для тіла;
    • Вівторок (Лк. 11.1-10): молися молитвою, яку тебе навчив Ісус: «Отче, наш…»
    • Середа (Лк: 11.9-13): проси, і дасться; шукай, і знайдеш; стукай, і відчинять.
    • Четвер (Лк. 11.14-23): якщо ти не зі мною, ти проти мене;
    • П’ятниця (Лк. 11.23-26): нечистий дух виходить з людини і блукає, і, не знайшовши спочинку, повертається в дім свій, але з сімома духами, гіршими від себе. Чувай!
    • Субота (Лк. 8. 16-21): нічого нема захованого, що б не стало явним;
    • Неділя (Лк. 8. 26-39): вигнав «легіон» бісів із однієї людини. Сів після того у ЧОВЕН і повернувся. І сказав чоловікові: вернися додому й розкажи все те, що Бог зробив тобі.

      Чи я так роблю?

      Тому, мої найдорожчі, заохочую нас робити «зупинки» для роздумів. Господь не вимагає від нас чогось фантастичного, а лише робити добрі чинки, молитися, бути відважними і просити Його, берегти «чистим свій дім» і чувати над своєю душею; пам’ятати, що Він все бачить і знає, хоче, щоб ми  слухали й виконували те, що просить. А також ділилися, найперше ВДОМА всім тим, що Він робить для мене, коли я живу Його Словом.  

     

Розважання над Євангелієм 22-ї неділі по Зісланні Святого Духа

Євангеліє від Луки 16, 19-31

  1. «Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротях, увесь струпами вкритий».

  Лазар – убогий чоловік, який смиренно приймає свій стан, ту дійсність, в якій він знаходиться. Не написано, щоб він нарікав чи якось грубо себе поводив. Він лише бажає насититися, задовільнити природню потребу.

  Як багато таких «Лазарів» я зустрічаю у своєму місті? Хто з них приходить чи приходив до мого дому? І якою була моя реакція? Чи не подібна я тоді до багатого чоловіка з нечуйним серцем?

Читати далі »

   Ісус не вчить мене чогось надзвичайного. Він каже дуже просто: «[…] усе, що ви  зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був , і ви мене прийняли…» (див. Мт 25, 35-40).

  1. «Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали».
  • «та сталося» може означати те саме, що пише Євангелист Марко: «Сповнився час…» (див. Мр 1,15). Тобто прийшов той час, який Бог визначив, щоб забрати душу до Себе.
  • «помер убогий […] помер також багатий». Незалежно від того, хто ми, яке наше соціальне становище кожен із нас раніше чи пізніше повинен залишити цей світ. Тому святі Отці пам’ятали про смерть, вони розуміли слова з книги Сираха: «У всіх ділах твоїх пам’ятай про твою кончину – повіки не згрішиш».

   У цьому уривку описано дві дійсності, які будуть по смерті, – небо й пекло. І кожна людина свобідна вибирати щоденно те, в якому напрямку вона прямуватиме.

  1. «Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся».
  • «Згадай». Кожна людина має цей внутрішній голос, який пригадує, закликає до добра, це – сумління. Саме сумління нагадує нам, що було не так. І знову ж, у часі земного життя ми свобідні слухати цей голос або ж ні. Але тоді, коли наша душа вийде з тіла, хочемо ми того, чи ні, вона «згадає» все своє життя і, як кажуть св. Отці, буде дуже гостро відчувати, широко бачити і глибоко чути…
  • «Ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха». Господь бажає нам тільки добра, Він хоче, щоб ми були щасливими. Але досвід підказує, що різні терпіння, приниження та інші упокорення очищують наше серце, коли ми приймаємо все без нарікання, як Божий допуст для нас. А земні блага, чим більше ми їх маємо і прив’язуємося до них, чинять твердим і нечуйним наше серце. Тому Лазар, який є убогим, зраненим, голодним, має єдину опору – Бога, що йому допомагає.
  1. «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають». Господь хоче, щоб ми слухали Слово Боже, щоб слухали також тих пророків, яких Він до нас посилає: людей, настоятелів, священиків.
  2. «… вони покаються». Яким би не було наше життя, Бог завжди чекатиме нашого покаяння. Через покаяння будуть відкритими для нас брами Неба. Але в цій притчі Ісус вчить нас, що поки ми живемо тут, на землі, маємо таку благодать покаяння, але як тільки наша душа вийде з тіла, вона не матиме змоги покаятися, бо тоді вже буде занадто пізно.

 

 

 

 

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі