Події

 Роздуми на Хрестопоклінну Неділю читати далі   

 

 Подвижниця віри христової. Життя і подвиг м. Йосифи Ісопенко, ЧСВВ  читати далі   

 

 Відбулися реколекції для дівчат читати далі   

 

 Захист кандидатської кандидатської дисертації с. Дарії Турків, ЧСВВ читати далі   

 

 Вічні Обіти с. Юліани Дзюбатої читати далі   

 

 

administrator

Роздуми на Хрестопоклінну Неділю

“Хресту Твоєму поклоняємось Владико і святеє Воскресіння Твоє славимо!” – заспівають сьогодні у всіх церквах. Цим піснеспівом возвеличимо разом Хрест та Воскресіння Христове.
  Вдивляюсь у Розп’яття: в зранене сотнями ударів Пресвяте Тіло… в ті потоки крові, що течуть із розшарпаної шкіри Живої Людини… в синяки від побоїв… в суміш поту від непосильного тягару хреста і плювотиння насмішників… в зболене обличчя … в увінчану терням голову Творця… Згадуються слова пророка: “Дивитимуться на Того, Кого прокололи”. Неможливо спокійно дивитись на таке видовище! Співчуття до Того Хто постраждав, переплітається із каяттям, як тієї через яку Він страждав.
  Дивлячись на Розп’ятого мимоволі вдивляєшся далі. А далі був пустий хрест, уже без Розп’ятого; далі був гріб, а потім і гріб опустів. Розп’ятий об’явився Воскреслим! Без важкої трагедії Хреста, не було б великої перемоги Воскресіння! Саме тому ми сьогодні поклоняємось хресту і славимо Воскресіння одночасно.
  Дуже корисно для душі вдивлятись в Розп’ятого, та в такого правдивого, як у “Страстях Христових” Мела Гібсона. Також варто посидіти перед хрестом без Розп’ятого Ісуса, перед хрестом як таким.
  Чи може важкість привести до облегшення? Чи може трагедія через три дні виявитись перемогою? Чи може смуток перетворитись у радість? Якщо з Богом – то може! Ісус це доказав.
  Євангелист Марко сьогодні передає нам слова Ісуса: ” Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною.” Якось так дуже лагідно звучать ці слова: “Коли хтось хоче” та “якщо хочеш”. Ти не мусиш, тобі не треба. Тільки, якщо хочеш іти за Господом. Маленька умова (та умови, рамки є всюди, і вони є запорукою успішності виконання завдання) – зректися себе і взяти свій хрест. Що є тим важким, непосильним, надокучливим у моєму житті, від чого я радше готова відвернутись, забути, не думати, а краще позбутись цього і взагалі щоб цього не було!? А Ісус каже: візьми це і йди за Мною. Візьми свою можливо не просту історію життя, важкість теперішньої ситуації, хворобу, нестерпного ближнього, незрозумілу подію, обставини на які не можеш повпливати і йди з цим за Ісусом. Ось що важливо – не неси це сама, йди з цим за Ісусом! Різниця кардинальна.
  За переказами, коли Ісусові “вручили” хресне дерево, Він обійняв його. Цим немовби заохочує мене – прийми той хрест, який є у твоєму житті, обійми його, притулись: тобто визнай, що це і це – є. Не втікай, не ховайся, не заперечуй. Прийми, порівняйся з цим, і сміливо бери та йди з цим всім за Христом. Проблема швидше вирішується, коли ми називаємо її, коли приймаємо факт її існування, тоді можна думати що з нею робити, як її вирішувати, як з нею жити.
  Апостол Павло запевняв нас – “Я можу все у Тому, Хто мене укріплює!” Сьогодні, коли знаходимось у половині Великого посту, коли частина шляху покаяння вже пройдена, і залишається ще пів дороги до Великодня, свята Церква ставить нам на вшанування Хрест Господній. У спеку робітники після важкої праці відновлюються в прохолоді дерева, а ті, що чинять подвиг праці над пристрастями і здобування чеснот у часі Великого Посту, можуть сьогодні підкріпитись у підніжжі хресного дерева. Нехай Той, Хто померши на хресті, переміг сили зла, буде сьогодні моєю надією і прикладом найбільшої любові.

Подвижниця віри христової. Життя і подвиг м. Йосифи Ісопенко, ЧСВВ

  18 березня 1974 р. – 47 років тому відійшла до вічності м. Йосифа Ісопенко – монахиня Василіянка, ісповідниця віри, жінка, яка на своєму шляху зазнала чимало випробувань та поневірянь, однак ніколи не зрадила свого покликання та своєї Церкви.

  Народилася Марія Ісопенко 12 серпня 1900 р. у м. Чернівці, в румунській родині службовця. В сім’ї було двоє дітей. Старший брат Микола загинув на І світовій війні. Зі спогадів сестер – сучасниць      м. Йосифи – дізнаємось, що вона ще в дитинстві прагнула посвятити себе Господеві, однак батьки противились цьому. У 1920 р. Марія, звіряючись місцевому пароху про своє бажання служити Богові, дізналася про те, що в Галичині є багато жіночих монастирів, куди вона могла б вступити. Так Марія, залишаючи рідне місто, переїхала до Станіславова, де вступила до монастиря Сестер Василіянок. Для цього Марія мусіла змінити конфесійну приналежність, оскільки родина Ісопенків належала до православної конфесії.

  Прийнявши на Облечинах нове ім’я – Йосифа, вона проходить початкову формацію – новіціят під проводом м. Магдалини Гуменюк. Згодом продовжує навчання у вчительській семінарії сестер Василіянок, після закінчення якої у 1926 р. працює вчителькою у школі та гімназії, де виховує молодих дівчат в християнському та національному дусі, прищеплюючи їм любов та повагу до ближніх.

  Свої перші обіти с. Йосифа склала у 1922 р., а Вічні Обіти – у 1928 р. на руки с. Макрини Павлюк – ігумені Станіславівського монастиря та Станіславівського єпископа владики Григорія Хомишина. Мати Йосифа Ісопенко була духовним авторитетом для сестер, тому у 1931 р. спільнота делегувала її на участь у Капітулі Сестер Василіянок у Яворові.

  З 1935 р. м. Йосифа виконувала уряд заступниці настоятельки, а у 1941 р. сестри обрали її ігуменею Станіславівського монастиря. Вона ревно виконувала це служіння аж до свого арешту. З приходом радянської влади сестер насильно виселено з монастиря, а в його приміщенні створено шпиталь для військовополонених. Кілька сестер, поміж яких і ігуменя м. Йосифа Ісопенко, не мали можливості десь поселитись, тому тимчасово залишались у монастирі. 30.08.1946 р м. Йосифа написала листа до Йосифа Сталіна, в якому висловила прохання “оборонити нас перед нашестями і нападами на наш дім”. Однак згодом всіх сестер вигнали з монастиря, і вони були змушені знайти пристановище у добрих людей м. Йосифа Ісопенко разом із с. Марією Клюкою замешкали на квартирі по вул. Артема. Мати Йосифу 5 жовтня 1949 р. арештували та засудили до 10 років позбавлення волі.

  Заслання м. Йосифа відбувала в одному із концтаборів радянської системи – Кізіллаг у Пермській області. Важка праця на лісоповалі, холод і голод, знущання наглядачів позначились на здоров’ї м. Йосифи. У 1955 р. Мати була достроково звільнена з ув’язнення. Після повернення проживала разом із сестрами у підпільному монастирі в Івано-Франківську. У 1957 р. м. Йосифа була призначена владикою Василем Величковським Протоігуменею Сестер Василіянок. Цей уряд мати виконувала аж до самої смерті. Мати часто відвідувала сестер по різних підпільних спільнотах, домах, та своїми словами і прикладом заохочувала до ревного служіння у поширенні Євангелія Христового.

 Як наслідок заслання, мати мала обморожені руки та ноги, що спричинило згодом прогресування важкої хвороби – раку крові, але мати терпеливо зносила всі болі, жертвуючи їх за своїх сестер, церкву та народ. Сестра Маркіяна Колодій згадує: “Тіло її лежало на ліжку, а дух возносився до Неба, лице ясніло блиском, наче б вже відчувала присмак Неба”. Це була свята особа, покірна та дуже терпелива, “все б віддала людям, а зверх усього любила Ісуса”. Померла м. Йосифа 18 березня 1974 р. у спільноті своїх духовних сестер, де жертвенно та свято прожила своє життя. Похоронена на кладовищі в Івано-Франківську.

Відбулися реколекції для дівчат

   

   12-14 березня у Святопреображенському монастирі сестер Василіянок у Берегах відбулись реколекції для дівчат. Цей час був гарною нагодою для призадуми та втишення перед Великим Постом. Цьогоріч у реколекціях, які організували с. Теофана Камінська, ЧСВВ та с. Іринея Філіпович, ЧСВВ взяли участь 16 дівчат з різних куточків України.

   Науки виголошував о. Андрей Павлишин, ЧСВВ у яких заторкував такі важливі на сьогодні питання, як покликання, вірність, щастя, пошук себе. Провідною думкою в часі реколекцій, а зокрема наук о. Андрея були слова Євангелиста Йоана “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує у нього, не загинув, але жив життям вічним” (Йо.3, 16). Дівчата мали нагоду поставити запитання, які для них є важливими або ж подискутувати на певні теми. Спільні молитви, науки, праці в групах та просто буття разом на кілька днів поєднали різних людей, які щиро шукають Бога та прагнуть досвідчувати Його у своєму житті. Про цей благословенний час організаторам та учасницям реколекцій будуть нагадувати численні світлини та приємні спогади.

 

 

Захист кандидатської дисертації с. Дарії Турків, ЧСВВ

   10 березня 2021 р. Б. у Тернопільському національному
педагогічному університеті ім. В.Гнатюка відбувся захист кандидатської дисертації с. Дарії Турків, ЧСВВ. У своїй праці на тему “Діяльність Сестер Чину Святого Василія Великого у Східній Галичині наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століть” с. Дарія висвітлила період в історії Чину Сестер Василіянок, який сьогодні є мало досліджений. Зокрема, сестра представила суспільно-культурну та освітньо-виховну діяльність, яку монахині Василіянки провадили на теренах Східної Галичини.

 Щиро вітаємо с. Дарію із здобуттям наукового ступеня кандидата історичних наук 

та бажаємо їй плідної праці на славу Божу, Церкви та Чину!

 

 

Вічні Обіти с. Юліани Дзюбатої

  27 грудня 2020 р. Б. с. Юліана Дзюбата склала Професію Довічних Обітів. Церемонія Обітів відбулася в каплиці Провінційного дому у Львові. Божественну Літургію відслужив о.Йоан Школик, ЧСВВ – Протоігумен оо. Василіян в Україні.
   Молимося за Боже благословення для с. Юліани в її цілковитій посвяті Господеві.

Вітаємо сестру Юліану Дзюбату з цією радісною подією.

 

 

Храмовий празник у монастирі Введення в храм Пресвятої Богородиці у Житомирі

4 грудня 2020 р. в монастирі Введення в храм Пресвятої Богородиці сестер Василіянок у Житомирі відбувся храмовий празник. Божественну Літургію у монастирській церкві очолив о. Віталій Сидорук настоятель парафії св. Василія Великого, співслужили о. Остап Дудак, капелан сестер та о. Василь Юрків з парафії св. Івана Хрестителя у м. Коростишів.

 Після Божественної Літургії м. Даниїла Винник, ЧСВВ Протоігуменя Сестер Василіянок в Україні подякувала отцям та всім присутнім за спільну молитву. Також мати висловила вдячність с. Вартимеї Гандзюк, ЧСВВ за її служіння настоятельки та привітала новопризначену настоятельку монастиря в Житомирі ˗ с. Моніку Сиротюк, ЧСВВ.

 Важливим моментом святкування було привітання м. Даниїлою с. Назарії Михайлюк, ЧСВВ з ювілеєм – 25-літтям монашого життя. Знаменним є те, що саме у Житомирі с. Назарія відзначає свій ювілей, адже тут з ініціативи сестри та благословення Настоятелів сестра Назарія разом із групкою сестер розпочала розпис монастирської церкви. Молимося, щоб Господь дарував с. Назарії міцне здоров’я та благословив всіма потрібними ласками!   

       

   2 грудня 2020 р. на 98 році життя та 52 році монашого подвигу спочила у Бозі с. Олександра Анеля-Христина Пущинська, ЧСВВ.  

с. Олександра Анеля-Христина Пущинська, ЧСВВ

 Сестра Олександра народилася 31 травня 1923 р. у м. Львові. Анеля була другою із 6 дітей Петра та Анастасії Пущинських. Згодом родина переїжджає до с. Оплітна на Жовківщині. Батько Петро за національністю був поляком та служив у польській поліції, а мати – українка. Мама була дуже побожною жінкою, багато молилася. Її рідна сестра – Модеста Олена Рогуля була монахинею Василіянкою у   Львівському монастирі на вул. Длугоша (сучасна вул. Кирила і Методія).

с. Олександра Анеля-Христина Пущинська, ЧСВВ

 Добрий приклад тітки потягав малу Анелю до такого ж подвижницького життя, і вже з дитинства вона мріяла бути монахинею і служити Богові, про що і написала у своєму шкільному творі на велике здивування вчительки. Закінчивши польську школу сестер Феліціянок у Жовкві, Анеля з 1938 р. продовжує навчання у фаховій (кравецькій) школі сестер Василіянок у Львові. Подобалась Анелі шкільна наука, спілкування із сестрами. Особливий вплив на життя дівчинки мала участь у Марійській Дружині, яка була при монастирі. Духовним провідником спільноти був о. Іриней Назарко, ЧСВВ. Як згадувала с. Олександра, зустрічі з отцем відбувалися двічі на тиждень, а в травні кожного дня молилися молебень на подвір’ї монастиря, біля фігурки Богородиці: “Ми так голосно співали маївку, що цілий Львів, напевне, чув”.

 Однак не довго довелось радіти шкільному життю, не встигли почати новий навчальний рік, як розпочалася війна. З окупацією радянськими військами західноукраїнських земель у 1939 р. почались масові репресії серед місцевого населення. У 1940 р. арештовують батька як колишнього працівника польської поліції, а всю сім’ю Пущинських вивозять на заслання до с. Голубинівка Актюбинської області в Казахстані. Батька засудили до 8 років позбавлення волі, та в 1941 р. його звільнили у зв’язку з амністією для польських громадян, і він переїжджає до родини.

 Ці важкі роки заслання с. Олександра згадувала зі сльозами на очах. Вся сім’я працювала у місцевому колгоспі, терпіли чималі злидні. Через виснаження та голод у 1944 р. помер батько. Після його смерті сім’я переїхала ближче до м. Актюбинська, щоб бодай якось врятуватися від голоду. Впродовж 5 днів не мали жодного харчу, аж коли влаштувались на роботу, то отримали півкілограма хліба. Не переживши цього виснаження, тієї ж ночі помирає мати, а через деякий час старша сестра та наймолодший братчик. Матір навіть не могли поховати на цвинтарі через те, що не мали прописки. Обоє зі сестрою копали яму на городі, щоб її поховати. А коли помер молодший братчик, то “загорнули його в коц, бо не було з чого зробити труни, і поховали під горою”. Влада не дозволяла на кладовищі “потому, что нет прописки”. Анеля залишилась єдиною опікункою і годувальницею двох молодших сестер та брата.

 Влаштувавшись разом з братом на роботу в “подсобное хозяйство” на залізниці, працювали цілоденно на городі за один лише обід. Молодша сестра від переохолодження важко захворіла, так що не могла ходити, але з Божою допомогою незабаром одужала. С. Олександра згадувала, що єдиним рятунком в той час була для неї молитва: “Ісусе, Маріє, святий Йосифе! Пресвята Родино, рятуйте нас!”. І наче у відповідь на її молитву сталося маленьке чудо. Випадково дізналась у “польському бюро” про те, що збирають людей для вивезення на роботи в інші області, Анеля записалась разом із братом та сестрами до цієї поїздки. І знову на устах безнастанна молитва до Святої Родини: “Рятуйте нас!”. Новим місцем життєвого подвигу стало колишнє німецьке поселення у Миколаївській області, куди потрапили Пущинські разом з кількома вагонами таких же спецпоселенців. Працювали в радгоспі на очистці зерна. Умови були важкі, але, як згадувала с. Олександра, “там ми трошки віджили”.

Перша справа сидить Анеля – с. Олександра Пущинська,
посередині її тітка с. Модеста Рогуля, ЧСВВ

  Перебуваючи на засланні Анеля молилася про повернення на Україну: “Я дуже хотіла вернутися додому і просила Ісуса, щоб допоміг мені вернути, то я посвячуся Йому на службу”. У квітні 1945 р. за сприянням тітки – с. Модести Рогулі, ЧСВВ – родина повернулася до Львова і замешкала в рідному с.Оплітна. Незважаючи на тяжкі поневіряння та смерть рідних людей, повернення для с. Олександри було знаком Божої опіки над ними, адже вивезли їх на заслання в Лазареву Суботу 1940 р., а повернулись вони в ту ж Лазареву Суботу, тільки через 5 років. В їхній родинній хаті помістили школу, тому Анеля разом із братом та сестрами ділили власну домівку зі шкільною вчителькою. Згідно з розпорядженням радянської влади монастирі сестер Василіянок, як і десятки інших монастирів, закрито, а монахинь розігнано. Тому с. Модеста замешкала в Оплітні разом із Анелею та її братом і сестрами, працювала в колгоспі. Про підтримку тітки с. Олександра завжди згадувала з вдячністю: “Ми дуже вдячні цьоці, бо ми були молоді, безпорадні. Мені, найстаршій, було лишень 22 роки, а вони були нам, як мама”.

  У 1968 р. Анеля нарешті втілила в життя свою дитячу мрію та вступила на кандидатуру до підпільного монастиря сестер Василіянок у Львові на вул. Кобилянській. В тому ж році 9 червня прийняла монаший постриг та отримала нове ім’я Олександра. Її наставницею – магістрою новіціяту – стала м. Ірина Янович.

  2 липня 1971 р. с. Олександра склала перші Монаші Обіти, а 12 липня 1976 р. – Вічні Обіти на руки о. Володимира Палчинського, ЧСВВ та м. Ірини Янович, ЧСВВ.

  Після повернення із заслання, с. Олександра брала активну участь у житті підпільної Греко-Католицької Церкви. Разом з отцями Василіянами – о. Дам’яном Богуном, о. Маркіяном Савчином, о. Юрієм Янтухом, які опікувалися парафією в с. Оплітна, – сестра готувала багатьох дітей до Тайни Хрещення, Сповіді та Євхаристії. Як згадувала с. Олександра, у їхній хаті були часті Богослужіння, шлюби та хрестини, але “то все було вночи, не раз ми тремтіли, але якось, Богу дякувати, всьо виходило на добре”. Згодом с. Олександра з двома молодшими сестрами переїхала на проживання до с. Блищиводи. Там разом з молодшими сестрами і братом займалася збором лікарських трав для аптек у Жовкві, чим утримувала родину. Тоді ж важко занедужала одна із рідних сестер, параліч прикував її до ліжка. Впродовж 20 років с. Олександра доглядала сестру та опікувалася нею. У 2005 р. с. Олександра переїхала до монашої спільноти сестер Василіянок у м. Львові, де продовжувала свій монаший подвиг в безнастанній молитві та проханні до Господа “витримати у Василіянському Чині аж до смерті”.

  Сестра Олександра була для своїх співсестер та близьких великим прикладом терпеливості, жертвенності, свідчення віри і вірності своєму покликанню та Христовій Церкві.

Нехай Господь упокоїть її на лоні святих своїх.

 

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі