Події

01.08 – у празник Преподобної Метері нашої Макрини троє сестер-постулянток облеклися в монаший одяг читати далі

 

11.08.2018 р.Б. – особливий день для Сестер Чину Святого Василія Великого читати

 

13 жовтня 2018 р.Б. – у переддень празника Покрови Пресвятої Богородиці у Святопокровському монастирі в м. Яворові склала Господеві свої Вічні Обіти далі

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі

 

“Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!”

   Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки.

   Сестра Олександра Анеля-Христина Пущинська народилася 31 травня 1923 р. у м. Львові. Анеля була другою із 6 дітей Петра та Анастасії Пущинських. Згодом родина переїжджає до с. Оплітна біля Жовкви. Батько Петро був поляком та служив у польській поліції. А мати – українка. Вона була дуже побожною жінкою, багато молилася. Її рідна сестра – Модеста Рогуля була монахинею Василіянкою у Львівському монастирі на вул. Длугоша (сучасна вул. Кирила і Методія). Добрий приклад тітки потягав малу Анелю до такого ж подвижницького життя, і вже з дитинства вона мріяла бути монахинею і служити Богові, про що і написала у своєму шкільному творі на велике здивування вчительки. Закінчивши польську школу сестер Феліціянок у Жовкві, Анеля з 1938 р. продовжує навчання у фаховій (кравецькій) школі сестер Василіянок у Львові. Подобалась Анелі шкільна наука, спілкування із сестрами. Особливий вплив на життя дівчинки мала участь у Марійській Дружині, яка була при монастирі. Духовним провідником спільноти був о. Іриней Назарко, ЧСВВ. Як згадує с. Олександра, зустрічі з отцем відбувалися двічі на тиждень, а в травні кожного дня молилися молебень на подвір’ї монастиря, біля фігурки Богородиці. “Ми так голосно співали маївку, що цілий Львів, напевне, чув”.

 

Читати далі »

 Однак не довго довелось радіти шкільному життю, не встигли почати новий навчальний рік, як розпочалася війна. З окупацією радянськими військами західноукраїнських земель у 1939 р. почались масові репресії серед місцевого населення. У 1940 р. арештовують батька як колишнього працівника польської поліції, а всю сім’ю вивозять на заслання до с. Голубинівка Актюбинської області в Казахстані. Батька засудили до 8 років позбавлення волі, та в 1941 р. його звільнили у зв’язку з амністією для польських громадян, і він переїжджає до родини.

   Ці важкі роки с. Олександра згадує зі сльозами на очах. Вся сім’я працювала у місцевому колгоспі, терпіли чималі злидні. Через виснаження та голод у 1944 р. помирає батько. Після його смерті сім’я переїжджає ближче до м. Актюбинська, щоб бодай якось врятуватися від голоду. Впродовж 5 днів не мали жодного харчу, аж коли влаштувались на роботу, то отримали півкілограма хліба. Не переживши цього виснаження, тієї ж ночі помирає мати, а через деякий час старша сестра та наймолодший братчик. Матір навіть не могли поховати на цвинтарі через те, що не мали прописки. Обоє зі сестрою копали яму на городі, щоб її поховати. А коли помер молодший братчик, то “загорнули його в коц, бо не було з чого зробити труни, і поховали під горою”. Влада не дозволяла на кладовищі “потому, что нет прописки”. Анеля залишається єдиною опікункою і годувальницею двох молодших сестер та брата.

   Влаштувавшись разом з братом на роботу в “подсобное хозяйство” на залізниці, працюють цілоденно на городі за один лише обід. Середуща сестра від переохолодження важко захворіла, так що не могла ходити, але з Божою допомогою незабаром одужала. С. Олександра згадує, що єдиним рятунком в той час була для неї молитва: “Ісусе, Маріє, святий Йосифе! Пресвята Родино, рятуйте нас!”. І наче у відповідь на її молитву стається маленьке чудо. Випадково дізнавшись у “польському бюро” про те, що збирають людей для вивезення на роботи в інші області, Анеля записується разом із братом та сестрами до цієї поїздки. І знову на устах безнастанна молитва до Святої Родини: “Рятуйте нас!”. Новим місцем життєвого подвигу стало колишнє німецьке поселення у Миколаївській області, куди потрапили Пущинські разом з кількома вагонами таких же спецпоселенців. Працювали в радгоспі на очистці зерна. Умови були важкі, але, як згадує с. Олександра, “там ми трошки віджили”.

    Перебуваючи на засланні Анеля молилася про повернення на Україну: “Я дуже хотіла вернутися додому і просила Ісуса, щоб допоміг мені вернути, то я посвячуся Йому на службу”. У квітні 1945 р. за сприянням тітки – с. Модести Рогулі – родина повертається до Львова і замешкує в рідному селі Оплітна. Незважаючи на тяжкі поневіряння та смерть рідних людей, повернення для с. Олександри було знаком Божої опіки над ними, адже вивезли їх на заслання в Лазареву Суботу 1940 р., а повернулись вони в ту ж Лазареву Суботу, тільки через 5 років. В їхній родинній хаті помістили школу, тому Анеля разом із братом та сестрами ділили власну домівку зі шкільною вчителькою. Згідно з розпорядженням радянської влади монастирі сестер Василіянок, як і десятки інших монастирів, закрито, а монахинь розігнано. Так с. Модеста замешкує в Оплітні разом із родиною, працює в колгоспі. Про підтримку тітки с. Олександра згадує з вдячністю: “Ми дуже вдячні цьоці, бо ми були молоді, безпорадні. Мені, найстаршій, було лишень 22 роки, а вони були нам, як мама”.

   Анеля нарешті втілює в життя свою дитячу мрію і в 1968 р. вступає на кандидатуру до підпільного монастиря сестер Василіянок у Львові на вул. Кобилянській. В тому ж році 9 червня приймає монаший постриг та отримує нове ім’я Олександра. Її наставницею – магістрою новіціяту – стає м. Ірина Янович. 2 липня 1971 р. с. Олександра складає свої перші Монаші Обіти, а 12 липня 1976 р. – Вічні Обіти на руки о. Володимира Палчинського, ЧСВВ та м. Ірини Янович, ЧСВВ.

   Повернувшись із заслання, с. Олександра бере активну участь у житті підпільної Греко-Католицької Церкви. Разом з отцями Василіянами – о. Дам’яном Богуном, о. Маркіяном Савчином, о. Юрієм Янтухом, які опікувалися парафією в с. Оплітна, – сестра готує багатьох дітей до Тайни Хрещення, Сповіді та Євхаристії. Як згадує с. Олександра, у їхній хаті були часті Богослужіння, шлюби та хрестини, але “то все було вночи, не раз ми тремтіли, але якось, Богу дякувати, всьо виходило на добре”. Згодом с. Олександра з двома молодшими сестрами переїжджає до с. Блищиводи. Займається збором лікарських трав для аптек у Жовкві, щоб утримувати рідних. Тоді ж важко занедужує одна із рідних сестер, параліч приковує її до ліжка. Впродовж 20 років с. Олександра доглядає сестру та опікується нею. У 2005 р. с. Олександра переїжджає до монашої спільноти сестер Василіянок у м. Львові, де й сьогодні продовжує свій монаший подвиг в безнастанній молитві та проханні “витримати у Василіянському Чині аж до смерті”.

   Дякуємо Богові за дар життя нашої сестри, за її жертовність, свідчення віри і вірності своєму покликанню та Христовій Церкві.

 

с.Євстахія Романчук, ЧСВВ

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.