Події

01.08.2020 р. Б –   у день празника Преподобної Матері Макрини одна Сестра-постулянтка з Провінції Пресвятої Тройці в Україні облеклася в монаший  одяг та прийняла нове ім я читати далі 

 

  Відповідаючи на Боже запрошення бути обручницями Христовими та жити Євангельськими радами, 28. 07. 2020 р.Б. сказали Господеві “Так” та склали свої Тимчасові Обіти  читати далі 

 

 З ласки Божої 26.07.2020р.Б. у Новіціяцькому домі в Брюховичах у присутності м. Даниїли Винник, свої Перші Обіти склали Господеві  читати 

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі

 

Історія покликання с.Онисими Папки, ЧСВВ

   Якщо сягнути в історію мого покликання, то переконуюсь, що Господь покликав мене ще перед моїм народженням: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив» (Єр.1:5). Але відчула я цей лагідний поклик трошки пізніше:).

  Я народилася у Львові та виховувалася у християнській сім’ї, але наша віра була дещо формальною: молилися зранку та ввечері, в неділі і свята ходили до церкви, але чогось глибшого не було. Великий вплив на моє покликання мала наша надзвичайно побожна бабуся, яка жила недалеко відпустового Богородичного місця – с. Унева. Вона народила 12 дітей, а дідусь  25 років  прислуговував священику в храмі, був паламарем. У їхньому домі,в часі підпілля, часто відправлялася Божественна Літургія та уділялися Святі Тайни.

Читати далі »

Кожного літа ми приїжджали до бабусі на декілька днів і вона вчила нас молитися (зранку не давала сніданок, якщо ми не помолилися).

  Ввечері я любила усамітнюватися і, вдивляючись в зоряне небо, молитися вервицю… Моя сестра була досить шустра і сучасна, а я – спокійніша, тому в плані покликання бабуся приглядалася більше до мене. Вона розповідала нам, яке це велике – бути монахинею, і якби ї

й повернути роки, вона б, не задумуючись, пішла до монастиря. Бабуня розказувала нам про монахинь, як про ангелів на землі, розповідала про святих монахинь Фаустину і Тереню… Я цього не знала, але вона молилася за мене та за моє покликання… Коли мені було 12 років бабуся  вперше сказала мені, що хотіла б, щоб хтось з нашої родини пішов в монастир і щоб це була саме я. Пам’ятаю, я тоді дуже розсердилась  на неї. Я запитала її чому вона сама не пішла або не дала когось зі своїх 12-ти дітей, а хоче цього від мене. Моя мама була щасливою, що я відмовилася, адже  вона мене дуже любила і не уявляла, що я можу  кудись піти від неї. У мене з мамою був дуже тісний емоційний зв’язок. Та й  сама я не хотіла йти в монастир, бо дуже любила малих дітей (всі сусідські діт

и виростали в мене на руках). Потім бабуся перестала мені про це говорити, а лише тихо молилася за моє покликання.

  У мене з 5 років виявили сколіоз, а з 12років він почав прогресувати. Мама робила все можливе, щоб призупинити цей процес: водила на масажі, плавання, лікувальну  зарядку…, але незважаючи на всі наші зусилля, хребет далі викривлювало. Одного разу після чергового лікування, мій стан погіршився, і я дуже злякалася, що буду горбатою… Тоді бабуся сказала мені, що Господь є найкращим лікарем і Він все може. Відтоді я почала більше молитися (правда не з любові до Бога, а виключно за здоров’я). Коли мені виповнилося 14 років ми знайшли лікаря, який призупинив цей процес і я відчитала це, як відповідь Бога на мої молитви.

  Після цього молитися так багато вже не було

потреби, але по іншому я вже не могла, бо зрозуміла, що в цій довгій молитві я зустріла живого Бога, не формального і абстрактного, а лагідного, покірного, повного милосердя і любові. Він став найріднішим і найближчим Другом.  Коли  в 14років я приїхала до бабусі і вона знову сказала мені про монастир, я вже не сварила її, а  промовчала, тихенько попросивши її про молитву. У 9 класі мої ровесники почали ходити на дискотеки і в бари, то я зауважила, що мене туди зовсім не тягне. Натомість мені подобалося бути на самоті, молитися, читати релігійну літературу  і ходити до церкви. Спершу я цього лякалася і не розуміла чому я, як ця «біла ворона», мучила себе, чому я не така як всі, не розуміла чому чуюся повністю розбитою після дискотеки, на яку дуже рідко ходила. Потім, в 11-ому класі, коли всі мої однокласники хвалилися, куди думають поступати, я  теж почала задумуватись про своє майбутнє. Відчувала, що світ мене не цікавить, бо усім серцем тягнулася до Бога. І коли одного разу моя бабуся наголосила, що монахиня – це Обручниця, Наречена самого Ісуса Христа, моє серце защеміло і я відчула кожною кліти

ною свого тіла, що Він вибрав мене. Одного разу, коли я стояла в себе на балконі під час сильної бурі: блискало, був сильний вітер (а я дуже люблю це…) саме тоді мене  прошило з ніг до голови, що я – Обручниця Христа.

  Згодом моя бабуся розповіла, що коли вона лежала в лікарні, то медсестрами були монахині і я запалилася цією ідеєю.  Подумала, що піду вчитися в медучилище, а потім – в монастир, але нікому не говорила про це.

  Пригадую, в 11 класі я полюбила одного молодого вчителя і він полюбив мене (правда, ми так і не зустрічалися). Пам’ятаю, як  зайшла в церкву і стала під образом Ісуса і відчула, що мушу зробити вибір: кого обрати (Господа чи людину)… Мені було до сліз важко, але я сказала, що якщо Ісус хоче, щоб я належала Йому, то нехай зробить так, щоб цей вчитель насварив на мене. І через декілька днів він насварився на мене, хоч ніколи раніше такого не було… І я все зрозуміла… Потім моя мама почала зауважувати, що я бігаю часто до церкви і довго молюся, тож почала «воювати» зі мною, щоб я була «нормальною». Вона в мене дуже добра і любляча, але через страх втратити мене, робила ці «переслідування».

  Влітку 1998 року я поступала в медучилище

. В цьому часі ще не було незалежного тестування і щоб вступити потрібно було давати хабарі. А через те, що ми не мали грошей ( треба було 900 доларів), я не поступила. Пам’ятаю я тоді дуже розізлилася на Бога і вже не хотіла ні монастиря, ні нічого… Але трохи заспокоївшись, я постановила вчитися і на другий рік спробувати знову, а батьки мали складати гроші, яких вони не мали. Я пішла на роботу: вчила уроки з одним гіперактивним хлопчиком, а про монастир вже не думала. Мої батьки просили мене, щоб я поступала в Інститут Вищої Релігійної Культури на вчителя християнської етики, оскільки там не потрібно було давати хабарів за вступ. Але я була дуже впертою і стояла на своєму – медучилище – і крапка!

  Одного дня, повертаючись з роботи, зустріла свого тата, він знову просив мене вступати до цього інституту, і я вже набрала в легені повітря, щоб випалити йому: « Ні!», але на моє велике здивування я почула тихий, ніжний голос Христа, який  ніколи не забуду: «Доки ти від Мене будеш втікати?..» Я оніміла і відповіла татові спокійно: «Добре…» і сама не розуміла, що сталося… Потім я пішла на курси в цей інститут. Протягом року я кожної середи  їздила в храм св. Юра до чудотворної ікони Теребовлянської Богородиці

і молилася за своє покликання.. В цьому  храмі працювала монахиня (згром. св. свщмч. Йосафата), яка подарувала мені образок з  написом: «Бажаю вам бути святою, як ця св. Тереня від Дитятка Ісус». Пізніше, на курсах в цьому інституті, я зустріла цю ж монахиню і вона запросила мене на свої перші Обіти (це був червень). Я на той час вже поздавала іспити і через високі оцінки мене зарахували відразу на другий курс інституту. Я була щаслива і батьки теж.

  Коли я сказала мамі, що мене запросили на Обіти, то вона розізлилась і не хотіла відпускати, але якось погодилася, сказавши, щоб зі мною йшли ще мої тітка і двоюрідна сестра. Мабуть для того, щоб я часом не подумала там залишитися. Цього дня, коли ми йшли на Обіти,  я відчула велику лють диявола, який всіма способами перешкоджав нам потрапити в цей монастир. Обіти були призначені на 8.0

0 год. ранку, а ми обійшли майже увесь Львів, шукаючи цей монастир і потрапили туди лише о 17.00. Нас люди направляли в різні монастирі, і ми навіть побували  на Вічних Обітах в інших сестер (сс.св.Йосифа)… Але коли ми нарешті потрапили в потрібний монастир, до тієї сестри, то я відчула, що монаше життя – це моє і  не хотіла виходити з монастиря, але мусіла, бо в мене були «тілоохоронці» – тітка і сестра. Моя душа ридала, коли я йшла від них і я зрозуміла, що мушу йти в монастир цього літа. Прийшовши додому я заявила мамі, що хочу йти в монастир саме тепер… Мама страшно сварилася, плакала… А потім попросила мене подарувати їм з татом ще один рік .

  Я ніколи не забуду того «страсного» тижня, коли ми з мамою плакали, дивлячись одна на одну. Тоді я погодилася ще рік залишитися вдома і почала  ходити в хри

стиянську спільноту «Довіра» при нашій церкві (на парафії св.рівноап.Володимира і Ольги по вул. Симоненка). Там я почала спілкуватися з одним хорошим і духовним хлопцем. Ми просто дружили, але я йому нічого не казала про свої плани щодо монастиря. І коли я зауважила його високі почуття до мене – налякалася. А коли він одного разу запитав мене чи є в мене хтось, я розповіла йому про монастир і

що не хочу подавати йому надію. Він був дуже шокований і пережитий, бо мав дуже серйозні наміри щодо мене – хотів пропонувати одружуватися. Я була здивована, бо ми навіть не зустрічалися, а просто дружили. Я перепросила його і сказала, що мені шкода, але я свого рішення не зміню. Потім на зібраннях спільноти він намагався ще переконувати мене і одного разу, коли він проводив мене додому, то сказав, що вірить, що я піду в монастир і вийду, та що він чекатиме на мене. Я не могла такого чути і відповіла: «Ми не можемо залишатися навіть друзями, далі я піду сама…»,  він зупинився, а я, не оглядаючись, пішла додому сама… і з тих пір я уникала його, бо не хотіла завдавати йому болю, адже знала, що йду в монастир назавжди.

   Вкінці літа мені повідомили, що мене за співбесідою прийняли на навчання у Люблінський Католицький Університет, на заочну форму. Переді мною відкривала

ся перспектива і була людина, яка дуже любила мене… Я відчула себе тоді, як Ісус, коли диявол показав Йому всі царства світу і сказав, що дасть Йому це все, якщо Він поклониться йому… Я також перед собою мала «піднос», на якому було це все… Я прийняла пропозицію на навчання з думкою, що провчуся рік і піду в монастир. Але сталось – не так, як гадалось. Я планувала йти в монастир до сестер св.свщм.Йосафата, що на Високому Замку. Я ходила до них в гості і знала там багато сестер. Особливо любила одну сестру, яка прийшла в монастир, як св.Тереня в 15років. А ще мені подобалася убогість, яка панувала в цьому монастирі, і природа… Але я молилася, щоб Господь спровадив мене в монастир, який Він приготував для мене.

  І так сталося: одного разу я прийшла в цей монастир і попросила, щоб мені покликали цю сестру, але мені сказали, що вона вийшла від них і перейшла в інший мона

стир. Мені не давала спокою думка: чому вона це зробила, тому я вирішила  знайти її і запитати про це. Я почала дзвонити в різні монастирі Львова та питати чи є в них така особа. І  таки знайшла її та зробила їй сюрприз – прийшла без попередження. Вона перейшла до сс. Василіянок. Прийшовши в цей монастир, я відчула, що саме цей монастир – мій дім. Мою душу залили потоки благодаті. Потім я переживала: чи я не йду в цей монастир через цю сестру і радилася зі священиком- монахом. Він порадив, не боятися і йти туди, де чуюся, як вдома.

   Згодом я почала час до часу відвідувати цей монастир. І одного разу старша монахиня сказала мені, що з Богом жартувати не можна і відтягати з приходом в монастир, бо можна втратити покликання. Я дуже налякалася і почала думати, що робити. Я молилася і відповідь прийшла.  Зрозуміла, що мушу йти тепер, не чекаючи цей рік, який пообіцяла батькам.  Отець схвалив моє рішення. Потім я спробувала сказа

ти це батькам і вдома почалася війна: погрози, сварки, батьки грозилися сховати мої документи і закрити мене вдома, тому я була змушена притихнути. Я молилася і питала Бога, що робити і одна сестра дала мені книжку про нашу монахиню с.Василію Глібовицьку. В ній  я прочитала, що вона дуже хотіла йти в монастир, але мама її не відпускала, тоді вона написала мамі записку та втекла, тоді я вирішила вчинити так само.

  Я дуже переживала, виникли різні перешкоди: ввечері (день перед відходом в монастир) сусідка попросила мене зробила її хворій дочці 10масажів, а я знала, що планую завтра втікати… Я таки вирішила зробити один раз і не міняти дати втечі, бо відчула, що саме тепер є час благодаті: а

бо завтра, або – ніколи… Але коли я виходила від неї, вона дала мені плату наперед – три літри меду та виставила мене за двері. Потім диявол поставив мені перед очі цілий список причин чому я не можу йти в монастир. По –перше, тому, що батьки не витримають цього удару, особливо мама, в якої хворе серце, друге – що в мене є робота, і я поступила в Люблінський Католицький Університет, а ще тому, що в мене слабке здоров’я та багато інших причин. Я на хвилинку засумнівалася, але потім в думці порвала цей список і викинула геть від себе, довірившись Богові.

   Прокинувшись зранку я відчула, що моя голова є на колінах Богородиці, яка гладить її. Це була допомога, яку я так довго вимолювала (отримала силу залишити батьків,

яких надзвичайно сильно любила). Я від

чувала неймовірну відвагу і радість, якась «сила» несла мене на крилах. Мої батьки пішли на роботу, а я написала всім записки і втекла… Коли я переступила поріг монастиря, то відчула, як Ісус усміхається до мене і радіє, що я нарешті є Його і є з Ним… До тепер пам’ятаю цей Його погляд повний любові і ніжності. Потім ввечері я задзвонила до брата і попросила, щоб він взяв записки і всім роздав та сказала де я є… Я боялася, щоб в мами не стався серцевий напад, адже вона в мене мала серйозні проблеми з серцем. Прийшовши в каплицю, я довірила батьків  Ісусу і Марії, тоді неземний мир огорнув моє серце… Така моя історія. Слава Богу за цю велику ласку – покликання!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.