Події

 Роздуми на Хрестопоклінну Неділю читати далі   

 

 Подвижниця віри христової. Життя і подвиг м. Йосифи Ісопенко, ЧСВВ  читати далі   

 

 Відбулися реколекції для дівчат читати далі   

 

 Захист кандидатської кандидатської дисертації с. Дарії Турків, ЧСВВ читати далі   

 

 Вічні Обіти с. Юліани Дзюбатої читати далі   

 

 

Історія покликання с.Онисими Папки, ЧСВВ

   Якщо сягнути в історію мого покликання, то переконуюсь, що Господь покликав мене ще перед моїм народженням: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив» (Єр.1:5). Але відчула я цей лагідний поклик трошки пізніше:).

  Я народилася у Львові та виховувалася у християнській сім’ї, але наша віра була дещо формальною: молилися зранку та ввечері, в неділі і свята ходили до церкви, але чогось глибшого не було. Великий вплив на моє покликання мала наша надзвичайно побожна бабуся, яка жила недалеко відпустового Богородичного місця – с. Унева. Вона народила 12 дітей, а дідусь  25 років  прислуговував священику в храмі, був паламарем. У їхньому домі,в часі підпілля, часто відправлялася Божественна Літургія та уділялися Святі Тайни.

Читати далі »

Кожного літа ми приїжджали до бабусі на декілька днів і вона вчила нас молитися (зранку не давала сніданок, якщо ми не помолилися).

  Ввечері я любила усамітнюватися і, вдивляючись в зоряне небо, молитися вервицю… Моя сестра була досить шустра і сучасна, а я – спокійніша, тому в плані покликання бабуся приглядалася більше до мене. Вона розповідала нам, яке це велике – бути монахинею, і якби ї

й повернути роки, вона б, не задумуючись, пішла до монастиря. Бабуня розказувала нам про монахинь, як про ангелів на землі, розповідала про святих монахинь Фаустину і Тереню… Я цього не знала, але вона молилася за мене та за моє покликання… Коли мені було 12 років бабуся  вперше сказала мені, що хотіла б, щоб хтось з нашої родини пішов в монастир і щоб це була саме я. Пам’ятаю, я тоді дуже розсердилась  на неї. Я запитала її чому вона сама не пішла або не дала когось зі своїх 12-ти дітей, а хоче цього від мене. Моя мама була щасливою, що я відмовилася, адже  вона мене дуже любила і не уявляла, що я можу  кудись піти від неї. У мене з мамою був дуже тісний емоційний зв’язок. Та й  сама я не хотіла йти в монастир, бо дуже любила малих дітей (всі сусідські діт

и виростали в мене на руках). Потім бабуся перестала мені про це говорити, а лише тихо молилася за моє покликання.

  У мене з 5 років виявили сколіоз, а з 12років він почав прогресувати. Мама робила все можливе, щоб призупинити цей процес: водила на масажі, плавання, лікувальну  зарядку…, але незважаючи на всі наші зусилля, хребет далі викривлювало. Одного разу після чергового лікування, мій стан погіршився, і я дуже злякалася, що буду горбатою… Тоді бабуся сказала мені, що Господь є найкращим лікарем і Він все може. Відтоді я почала більше молитися (правда не з любові до Бога, а виключно за здоров’я). Коли мені виповнилося 14 років ми знайшли лікаря, який призупинив цей процес і я відчитала це, як відповідь Бога на мої молитви.

  Після цього молитися так багато вже не було

потреби, але по іншому я вже не могла, бо зрозуміла, що в цій довгій молитві я зустріла живого Бога, не формального і абстрактного, а лагідного, покірного, повного милосердя і любові. Він став найріднішим і найближчим Другом.  Коли  в 14років я приїхала до бабусі і вона знову сказала мені про монастир, я вже не сварила її, а  промовчала, тихенько попросивши її про молитву. У 9 класі мої ровесники почали ходити на дискотеки і в бари, то я зауважила, що мене туди зовсім не тягне. Натомість мені подобалося бути на самоті, молитися, читати релігійну літературу  і ходити до церкви. Спершу я цього лякалася і не розуміла чому я, як ця «біла ворона», мучила себе, чому я не така як всі, не розуміла чому чуюся повністю розбитою після дискотеки, на яку дуже рідко ходила. Потім, в 11-ому класі, коли всі мої однокласники хвалилися, куди думають поступати, я  теж почала задумуватись про своє майбутнє. Відчувала, що світ мене не цікавить, бо усім серцем тягнулася до Бога. І коли одного разу моя бабуся наголосила, що монахиня – це Обручниця, Наречена самого Ісуса Христа, моє серце защеміло і я відчула кожною кліти

ною свого тіла, що Він вибрав мене. Одного разу, коли я стояла в себе на балконі під час сильної бурі: блискало, був сильний вітер (а я дуже люблю це…) саме тоді мене  прошило з ніг до голови, що я – Обручниця Христа.

  Згодом моя бабуся розповіла, що коли вона лежала в лікарні, то медсестрами були монахині і я запалилася цією ідеєю.  Подумала, що піду вчитися в медучилище, а потім – в монастир, але нікому не говорила про це.

  Пригадую, в 11 класі я полюбила одного молодого вчителя і він полюбив мене (правда, ми так і не зустрічалися). Пам’ятаю, як  зайшла в церкву і стала під образом Ісуса і відчула, що мушу зробити вибір: кого обрати (Господа чи людину)… Мені було до сліз важко, але я сказала, що якщо Ісус хоче, щоб я належала Йому, то нехай зробить так, щоб цей вчитель насварив на мене. І через декілька днів він насварився на мене, хоч ніколи раніше такого не було… І я все зрозуміла… Потім моя мама почала зауважувати, що я бігаю часто до церкви і довго молюся, тож почала «воювати» зі мною, щоб я була «нормальною». Вона в мене дуже добра і любляча, але через страх втратити мене, робила ці «переслідування».

  Влітку 1998 року я поступала в медучилище

. В цьому часі ще не було незалежного тестування і щоб вступити потрібно було давати хабарі. А через те, що ми не мали грошей ( треба було 900 доларів), я не поступила. Пам’ятаю я тоді дуже розізлилася на Бога і вже не хотіла ні монастиря, ні нічого… Але трохи заспокоївшись, я постановила вчитися і на другий рік спробувати знову, а батьки мали складати гроші, яких вони не мали. Я пішла на роботу: вчила уроки з одним гіперактивним хлопчиком, а про монастир вже не думала. Мої батьки просили мене, щоб я поступала в Інститут Вищої Релігійної Культури на вчителя християнської етики, оскільки там не потрібно було давати хабарів за вступ. Але я була дуже впертою і стояла на своєму – медучилище – і крапка!

  Одного дня, повертаючись з роботи, зустріла свого тата, він знову просив мене вступати до цього інституту, і я вже набрала в легені повітря, щоб випалити йому: « Ні!», але на моє велике здивування я почула тихий, ніжний голос Христа, який  ніколи не забуду: «Доки ти від Мене будеш втікати?..» Я оніміла і відповіла татові спокійно: «Добре…» і сама не розуміла, що сталося… Потім я пішла на курси в цей інститут. Протягом року я кожної середи  їздила в храм св. Юра до чудотворної ікони Теребовлянської Богородиці

і молилася за своє покликання.. В цьому  храмі працювала монахиня (згром. св. свщмч. Йосафата), яка подарувала мені образок з  написом: «Бажаю вам бути святою, як ця св. Тереня від Дитятка Ісус». Пізніше, на курсах в цьому інституті, я зустріла цю ж монахиню і вона запросила мене на свої перші Обіти (це був червень). Я на той час вже поздавала іспити і через високі оцінки мене зарахували відразу на другий курс інституту. Я була щаслива і батьки теж.

  Коли я сказала мамі, що мене запросили на Обіти, то вона розізлилась і не хотіла відпускати, але якось погодилася, сказавши, щоб зі мною йшли ще мої тітка і двоюрідна сестра. Мабуть для того, щоб я часом не подумала там залишитися. Цього дня, коли ми йшли на Обіти,  я відчула велику лють диявола, який всіма способами перешкоджав нам потрапити в цей монастир. Обіти були призначені на 8.0

0 год. ранку, а ми обійшли майже увесь Львів, шукаючи цей монастир і потрапили туди лише о 17.00. Нас люди направляли в різні монастирі, і ми навіть побували  на Вічних Обітах в інших сестер (сс.св.Йосифа)… Але коли ми нарешті потрапили в потрібний монастир, до тієї сестри, то я відчула, що монаше життя – це моє і  не хотіла виходити з монастиря, але мусіла, бо в мене були «тілоохоронці» – тітка і сестра. Моя душа ридала, коли я йшла від них і я зрозуміла, що мушу йти в монастир цього літа. Прийшовши додому я заявила мамі, що хочу йти в монастир саме тепер… Мама страшно сварилася, плакала… А потім попросила мене подарувати їм з татом ще один рік .

  Я ніколи не забуду того «страсного» тижня, коли ми з мамою плакали, дивлячись одна на одну. Тоді я погодилася ще рік залишитися вдома і почала  ходити в хри

стиянську спільноту «Довіра» при нашій церкві (на парафії св.рівноап.Володимира і Ольги по вул. Симоненка). Там я почала спілкуватися з одним хорошим і духовним хлопцем. Ми просто дружили, але я йому нічого не казала про свої плани щодо монастиря. І коли я зауважила його високі почуття до мене – налякалася. А коли він одного разу запитав мене чи є в мене хтось, я розповіла йому про монастир і

що не хочу подавати йому надію. Він був дуже шокований і пережитий, бо мав дуже серйозні наміри щодо мене – хотів пропонувати одружуватися. Я була здивована, бо ми навіть не зустрічалися, а просто дружили. Я перепросила його і сказала, що мені шкода, але я свого рішення не зміню. Потім на зібраннях спільноти він намагався ще переконувати мене і одного разу, коли він проводив мене додому, то сказав, що вірить, що я піду в монастир і вийду, та що він чекатиме на мене. Я не могла такого чути і відповіла: «Ми не можемо залишатися навіть друзями, далі я піду сама…»,  він зупинився, а я, не оглядаючись, пішла додому сама… і з тих пір я уникала його, бо не хотіла завдавати йому болю, адже знала, що йду в монастир назавжди.

   Вкінці літа мені повідомили, що мене за співбесідою прийняли на навчання у Люблінський Католицький Університет, на заочну форму. Переді мною відкривала

ся перспектива і була людина, яка дуже любила мене… Я відчула себе тоді, як Ісус, коли диявол показав Йому всі царства світу і сказав, що дасть Йому це все, якщо Він поклониться йому… Я також перед собою мала «піднос», на якому було це все… Я прийняла пропозицію на навчання з думкою, що провчуся рік і піду в монастир. Але сталось – не так, як гадалось. Я планувала йти в монастир до сестер св.свщм.Йосафата, що на Високому Замку. Я ходила до них в гості і знала там багато сестер. Особливо любила одну сестру, яка прийшла в монастир, як св.Тереня в 15років. А ще мені подобалася убогість, яка панувала в цьому монастирі, і природа… Але я молилася, щоб Господь спровадив мене в монастир, який Він приготував для мене.

  І так сталося: одного разу я прийшла в цей монастир і попросила, щоб мені покликали цю сестру, але мені сказали, що вона вийшла від них і перейшла в інший мона

стир. Мені не давала спокою думка: чому вона це зробила, тому я вирішила  знайти її і запитати про це. Я почала дзвонити в різні монастирі Львова та питати чи є в них така особа. І  таки знайшла її та зробила їй сюрприз – прийшла без попередження. Вона перейшла до сс. Василіянок. Прийшовши в цей монастир, я відчула, що саме цей монастир – мій дім. Мою душу залили потоки благодаті. Потім я переживала: чи я не йду в цей монастир через цю сестру і радилася зі священиком- монахом. Він порадив, не боятися і йти туди, де чуюся, як вдома.

   Згодом я почала час до часу відвідувати цей монастир. І одного разу старша монахиня сказала мені, що з Богом жартувати не можна і відтягати з приходом в монастир, бо можна втратити покликання. Я дуже налякалася і почала думати, що робити. Я молилася і відповідь прийшла.  Зрозуміла, що мушу йти тепер, не чекаючи цей рік, який пообіцяла батькам.  Отець схвалив моє рішення. Потім я спробувала сказа

ти це батькам і вдома почалася війна: погрози, сварки, батьки грозилися сховати мої документи і закрити мене вдома, тому я була змушена притихнути. Я молилася і питала Бога, що робити і одна сестра дала мені книжку про нашу монахиню с.Василію Глібовицьку. В ній  я прочитала, що вона дуже хотіла йти в монастир, але мама її не відпускала, тоді вона написала мамі записку та втекла, тоді я вирішила вчинити так само.

  Я дуже переживала, виникли різні перешкоди: ввечері (день перед відходом в монастир) сусідка попросила мене зробила її хворій дочці 10масажів, а я знала, що планую завтра втікати… Я таки вирішила зробити один раз і не міняти дати втечі, бо відчула, що саме тепер є час благодаті: а

бо завтра, або – ніколи… Але коли я виходила від неї, вона дала мені плату наперед – три літри меду та виставила мене за двері. Потім диявол поставив мені перед очі цілий список причин чому я не можу йти в монастир. По –перше, тому, що батьки не витримають цього удару, особливо мама, в якої хворе серце, друге – що в мене є робота, і я поступила в Люблінський Католицький Університет, а ще тому, що в мене слабке здоров’я та багато інших причин. Я на хвилинку засумнівалася, але потім в думці порвала цей список і викинула геть від себе, довірившись Богові.

   Прокинувшись зранку я відчула, що моя голова є на колінах Богородиці, яка гладить її. Це була допомога, яку я так довго вимолювала (отримала силу залишити батьків,

яких надзвичайно сильно любила). Я від

чувала неймовірну відвагу і радість, якась «сила» несла мене на крилах. Мої батьки пішли на роботу, а я написала всім записки і втекла… Коли я переступила поріг монастиря, то відчула, як Ісус усміхається до мене і радіє, що я нарешті є Його і є з Ним… До тепер пам’ятаю цей Його погляд повний любові і ніжності. Потім ввечері я задзвонила до брата і попросила, щоб він взяв записки і всім роздав та сказала де я є… Я боялася, щоб в мами не стався серцевий напад, адже вона в мене мала серйозні проблеми з серцем. Прийшовши в каплицю, я довірила батьків  Ісусу і Марії, тоді неземний мир огорнув моє серце… Така моя історія. Слава Богу за цю велику ласку – покликання!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цитата св.В.Великого

З природи люди бажають речей гарних і добрих.

А нема речі гарнішої милішої над добро.

А Бог є добрий, і коли хто бажає добра, той бажає Бога.

Покликання – це дар

Витримати у Василіянському Чині аж до смерти!

 

  Цього року минає 95 років життя та 50 років монашого служіння с. Олександри Анелі-Христини Пущинської, ЧСВВ. Нелегкий, сповнений радості та смутку шлях випав на долю цієї сестри Василіянки… далі